Солістка Варшавської камерної опери Ольга Пасічник | Music-Review Ukraine
Головна
Інтерв'ю
Солістка Варшавської камерної опери Ольга Пасічник
Пасічник Ольга
Солістка Варшавської камерної опери Ольга Пасічник
9 січня 2013, середа

Рівнянка Ольга Пасічник понад два десятиліття живе із сім’єю у Варшаві. Втім, часто вона буває там аж… півтора місяця на рік: богемне життя, що складається з репетицій та виступів на найпрестижніших сценах світу (її унікальне сопрано зачаровує публіку), не залишає жодних шансів одомашненню.

Ольга і Наталя Пасічники. Фото з сайту: http://www.radiosvoboda.org

Тим сильніше дорожить вона унікальною нагодою побувати в родинному гніздечку, котре тепер перемістилося з Рівного до Острога. Відкрию секрет: її батько — ректор Національного університету «Острозька академія» Герой України Ігор Пасічник, мама — професор математики того ж університету Ядвіга Пасічник. Саме в давньому Острозі ми дивом зустрілися з Ольгою.

— Олю, ви виросли в сім’ї педагогів, але батьківськими шляхами не пішли. Чому?

— Я не маю прямої відповіді на це запитання. У три з половиною роки батьки відвели мене до музичної студії на музично-педагогічному факультеті Рівненського педінституту — так би мовити, для загального розвитку, як і на студію з англійської. Пізніше, звісно, була музична школа. Моє майбутнє вони пов’язували з викладанням, іноземними мовами, але й гадки не мали, що музика стане моїм шматком хліба, врешті, моєю долею.

Втім, в обох родинах — і в маминій, і в татовій — завжди співали. Дідусь Август, мамин тато, мав професійний кларнет і грав у духовому армійському оркестрі. Мама теж дуже хотіла вчитися в музичній школі, але в незаможній сім’ї було четверо дітей: якщо вчитиметься одна — захочуть інші. Тому свою мрію мама здійснила через нас: спочатку музичну школу закінчила я, а потім молодша сестра Наталя — нині відома піаністка, яка живе у Швеції. А дідусь Август тоді дав нам перший внесок на фортепіано, яке зайняло ледве не половину нашої кімнати в сімейному гуртожитку…

— Тоді все зрозуміло: музикальність — домінуюча спадкова ознака…

— Вочевидь. Ось наш син Назар, якому 8 років, по суті, виріс у театрах і на концертах, він грає на скрипці й на фортепіано і виглядає на людину, яка дістала генетичну музичну свідомість: має добрий слух, відчуття ритму. Він довго не міг зрозуміти, що не всі люди грають на музичних інструментах і співають, питав: «А на чому грає ця дівчина?» Нам із чоловіком, який, до речі, теж має музичну освіту, довелося довго розтлумачувати йому, що музика — стихія далеко не всіх людей. Втім, Назар — представник уже третього музичного покоління Пасічників…

Мені свого часу порадила заінвестувати в свій голос викладач Надія Сафронова — адже я вступила на музично-педагогічний факультет педагогічного інституту в Рівному. Вона мала воістину неправдоподібну пасію до музики і займалася зі мною щодня. Причому, коли я робила спроби хоч якось їй віддячити, вона казала: «От колись як заспіваєш на великій сцені, приїду до тебе на концерт…»

— І приїхала?

— Так. Коли я заспівала в театрі на Єлисейських Полях у Парижі, Надія Сафронова, яка тепер живе в Москві, приїхала на мій спектакль. Але одразу по закінченні запитала: «То коли завтра робимо урок? Треба дещо підправити…»

— Ваша висока вимогливість до себе — від наставників?

— Я вчилася у трьох великих педагогів: Надії Сафронової в Рівному, Євгенії Мірошниченко в Київській консерваторії та Аліни Боляховської у Варшавській. Двох із них уже, на жаль, немає серед нас. Із Євгенією Мірошниченко ми підтримували контакти до останніх днів її життя. Вона так мріяла про камерну оперу в Києві! Але, на жаль, відійшла із цією мрією за вічну межу... А Надії Петрівні я залюбки висилаю свої платівки і отримую від неї листи на 10—12 сторінок із розбором польотів: вона — мій рентген, якому цілком довіряю.

А ще є Юра, який пам’ятає мій голос зі студентських років, чує всі нюанси і може їх оцінити. Але мої педагоги ніколи не захвалювали мене, вони радше казали: «Як для тебе — непогано». Це виховало високе вимагання до себе і до тих, із ким працюю. Тому сповна вимагаю від музикантів і за жодних обставин не даю собі пільгового тарифу в житті. Єдиний шлях бути в артистичній формі — весь час вимагати від себе максимально. І не важливо, де ти співаєш: в маленькому містечку чи в Паризькій опері — публіка  скрізь має вуха і серця.

— А богемне життя втомлює?

— Ще й як! Врешті, це збоку все видається по-богемному, а щодня це постійні репетиції, важка праця. Так, у Варшавській камерній опері в мене окремий контракт, я здобувала тут свій репертуар: це головне, коли ти тільки починаєш свій шлях на великій сцені. До того ж, це опера з унікальним репертуаром: тут, приміром, звучать усі опери Моцарта та Верді… А так звані гостьові контракти маю в Паризькій опері, у Великому театрі в Женеві, Баварській державній опері, в Мюнхені, в Мадриді, в інших доволі престижних місцях…

— Чи є у вас улюблені сцени і улюблена публіка?

— Так, є: у Парижі, Гельсінкі, Брюсселі. Душею прикипіла до Варшавської опери, де змолоду перемагала в різноманітних конкурсах і де люди мене просто впізнають на вулицях. Надзвичайна публіка у Швейцарії: освічена музично, вона добре знає, як має звучати той чи той твір, тому виступати тут дуже відповідально. Унікальне місце в світі — Японія. Для європейця це як інша планета: філософія, релігія, врешті, харчування — все інше! Ми прилетіли до Токіо з Назаром, коли йому було 7 місяців: я до півтора року годувала його грудьми, але дитина вже хотіла й іншої їжі. А її, нашої, не було. Юра тоді каже: «Але ж японці це їдять і виглядають абсолютно здоровими, чому не можемо спробувати й ми?»

Відтоді й донині улюблена їжа Назара — суші. Але зараз я про інше: про неймовірне прагнення японців ну просто-таки зі швидкістю світла заповнити ту прогалину в музичній культурі, що утворилася. Так склалося, що в цій країні століття не було професійної класичної музики. Тож тепер тут звели найкращу залу в світі — Санторі-хол на 4,5 тисячі місць без штучної акустики. І вона завжди заповнена! Публіка після спектаклів стояла в черзі з нашими із сестрою дисками з проханням дати автографи. На запитання, де ви їх знайшли, люди казали, що придбали через Інтернет.

— Ви вже згадали про те, що сестра Наталя — відома піаністка, яка живе із сім’єю у Швеції…

— Так, саме в головній офіційній залі Стокгольма Наталка отримала нагороду «Кращий піаніст Швеції» — це в них такий національний рейтинг популярності в різних галузях. Так от, вона була першою представницею іншої національності, яка отримала таке визнання. Шведи виходили й читали стандартні слова подяки з аркуша, а наша Таля ( так ми її називаємо вдома), громадянка України, говорила від серця і без папірця — мене в той час ну просто розривала гордість за неї і за Україну! До речі, її чоловік Фрідріх уже добре говорить українською: вдома Наталка спілкується виключно рідною мовою. А відома вона як піаністка не лише у Швеції — сестра має добру сольну кар’єру, але ми із задоволенням виступаємо вдвох. Коли разом працюємо над творами, відчуваємо, як багато в нас спільного.

Звісно, що для мене вона не просто сестра — це, повірте, щось значно більше: акомпанемент походить від слова «компане» — дослівно: їсти разом хліб. От ми його і їмо — маємо спільні платівки з усіма творами Моцарта, Шопена, записали концертні арії Моцарта з бароковим оркестром. А нещодавно вдвох півтори години поспіль виконували виключно твори українських авторів у Варшавській опері — то були Дні української культури в Польщі.

— Олю, ви, як і Наталка, теж маєте українське громадянство?

— Так. І не збираємося його змінювати. Хоч нам часто пропонують це зробити — задля елементарних зручностей, принаймні в оформленні документів для виїзду в інші країни. Адже ми щоразу витрачаємо час на посольства, оплачуємо візи. Особисто я змінила вже 11 так званих закордонних паспортів. Звісно, це втомлює. Але я щоразу думаю: а може, моє громадянство зробить щось добре для моєї держави? Люди в світі побачать, що громадянка України має поняття про стилістику, естетику музичних стилів, зрештою, знає кілька мов…

— Кілька — це скільки?

— Вільно розмовляю польською, англійською та французькою, співаю ще й італійською та німецькою, але інтерв’ю ними дати поки що не відважилась.

— Олю, а в Україні ви чомусь виступаєте нечасто?

— Це окрема і дуже трепетна для мене тема. Україні те, що ми робимо, начебто не потрібне: чомусь старовинна класична музика зійшла тут, сказати б, на маргінес. Немає здорового музичного балансу, немає установки на те, щоб суспільство розуміло: саме класика здатна виховати інтелігента на сьогодні й на завтра. Коли людей годувати лише попсою, це неодмінно призведе до душевної і духовної катастрофи. Тому дуже шкодую, що Євгенії Мірошниченко не вдалося відкрити в Києві камерну оперу, де, окрім українських авторів, звучали б Моцарт, Гендель, Монтеверді…

З іншого боку, якщо ще немає меценатства у класику, яка може змінити людей зсередини, як-от японців, тож і сама нація до цього не готова. Хоч… Як мовиться, крапля камінь точить. Минулого року я мала змогу виступати у Державній філармонії в Києві під орудою Кирила Карабиця. 2011-го у грудні ми з Наталкою виступали в Рівному і, не повірите, хвилювалися, наче перед надскладним екзаменом — адже більшість тих, хто тебе слухає, ти знаєш особисто… Тобто все може змінитися: шкода лише, що так повільно…

— Гонорар за рівненський концерт ви тоді віддали студенткам музучилища?

— Так, це були сестри, які навчаються на фортепіано й вокал — як свого часу ми з Наталкою: хотілося хоч якось допомогти  талановитим дівчатам із небагатої родини.

— Своєю тендітністю й витонченістю ви не залишаєте каменя на камені від стереотипів про сценічний образ оперної діви… Маєте якусь особливу дієту?

— А хто сказав, що голос має бути заритий у кілограмах? Ні, це виключно робота м’язів та свідомості — все! От уславлена Марія Каллас була доволі повнотіла. Але зусиллями волі схудла на 30 кілограмів, причому на вершині своєї кар’єри. І завдяки цьому стала такою ж феноменальною акторкою, як і співачкою. Нині режисери хочуть бачити вірогідних виконавців своїх ролей і дуже прискіпливо дивляться, як співак виглядає на сцені. Тому хтось робить резекцію шлунка, хтось сідає на драконівські дієти. У мене, на щастя, жодних дієт — навпаки, після концерту на мій холодильник хоч замок вішай — їм усе підряд. Бо інколи за один спектакль втрачаю три кілограми — просто згоряю на сцені…


Автор: Інна Омелянчук
Виконавці: Ольга Пасічник
Джерело: ukurier.gov.ua



Додати: Share on Facebook

Інші:

«Доки буду викладати у Канаді, мої студенти знатимуть, де Україна»
Головний диригент оркестру Українського радіо Володимир Шейко: музика і нація - це сто відсотків об'єднані речі
Валерія БАЛАХОВСЬКА: "Орган - частина мого життя"
Чем классическая музыка обязана женщинам? Объясняет музыковед Фиона Мэддокс
120-річчя Львівської опери: Василь Вовкун розповів про сюрприз для глядачів
Оксана Линів: "У рамках фестивалю LvivMozArt можна буде почути твори трьох Моцартів"
Директор музичної школи Лисенка: ми маємо виховати аристократа і тоді буде країна аристократів, а не жебраків
Василь Вовкун: "До мого приходу у Львівську оперу аншлаги були рідкісним явищем"
Про музику як найшвидший шлях до серця
"Найкращий співак світу" Андрій Кимач: Після Консерваторії я працював на заводі у Польщі
Ми не маємо права на помилку історії пристрасті та успіху від прими-балерини Шишпор
"Iндустрій академічної музики в Україні катма"
Майкл Гуттман: "Мою скрипку звати Карло"
Секрети оперного співу та те, якою була поза сценою Євгенії Мірошниченко: розповідь її учениці
Про подальшу долю навчальних закладів естетичного освіти в інтерв'ю ZN.UA.
Музика Дилецького у знаковому просторі
«Плануємо спеціальний вагнерівський блок за участі кількох європейських театрів»
"На скрипці можна зіграти не тільки класику". Скрипаль Антон Вараниця розповів про можливості інструмента
Ольга Нагорна: «Мрію, щоб у кожному місті країни був оперний театр»
Наталія Пономарчук, шеф-диригент Київського камерного оркестру Національної філармонії України
Антоній Баришевський: "В Україні збільшується аудиторія, яка готова сприймати "складну" музику"
Головний учитель – це сцена! I ми вчимося все життя
«Керувати країною легше, ніж керувати оркестром»
Нове звучання забутої спадщини
Оркестр Національної філармонії України повернувся з гастролей по Китаю
Коли Нацрада з питань телебачення і радіомовлення оголосить форматний конкурс на 14 ФМ-частот в обласних центрах для розбудови мережі суспільного радіо «Промінь»?
Галина Бабій: концерти — це ті вітамінні ін'єкції, які підживлюють твій світогляд музиканта
Новатор Луїджі Гаджеро
Керівниця Академічної капели Українського радіо Юлія Ткач: «Не знаю досконалішого явища, ніж хоровий спів»
Німецький режисер Штурм: "Україна може більше ставити Вагнера"
Тарас Демко з Органного залу: Найскладніше – дивувати далі
Пласідо Домінго у Києві
''Щось в країні відбувається'' – прима-балерина Національної опери анонсувала '' Лебедине озеро ''
Іван Остапович: "Диригент не повинен бути ідіотом"
Взяли і зробили: Органний зал
Вікторія Польова: «Коли в тебе потрапляє музика, більше не відчуваєш болю»
«Бути сильною вимагає життя...»
«Наш основний конкурент – це бажання залишитися вдома». Молоді керівники Органного залу про перший рік роботи
У Києві напередодні дня народження Моцарта зіграють оперу "Дон Жуан"
Наталія Пономарчук: «Із музикою я проживаю іноді більш справжнє життя, ніж у дійсності»
      © 2008-2018 Music-review Ukraine






File Attachment Icon
120126_445.jpg