|
|
Людмила Монастирська: «Я віддаю перевагу Верді, та ще не заспівала все, що могла б виконати з його багатої спадщини»
Українська оперна діва – про свою роботу на західних сценах і про те, як навчитися розуміти цей вид мистецтва
15 серпня 2015, субота
Поширити у Facebook
Уже понад 15 років Людмила Монастирська є солісткою Національної опери, проте застати її в Києві – не так уже й просто. Вона частіше виходить на сцену в Мілані («Ла Скала»), Лондоні (Royal Opera House), Нью-Йорку («Метрополітен-опера»). У найближчому сезоні співачка зайнята в спектаклях ще й у Віденській опері, у Парижі та американському Х'юстоні, а також планує гастролі в Японії. Як і в інших великих оперних зірок, її графік сплановано до 2020 року. «Зайнятість повна, в Києві співаю у «вікнах», – каже Монастирська. Із квітня по червень таких було шість: співачка виконувала партії в «Макбеті», «Балі-маскараді», «Турандот», двічі – в «Аїді» і дала сольний концерт у Національній філармонії.
Голос такого типу, як у Монастирської, називають spinto soprano – йому під силу і дзвінкі верхи ліричного сопрано, і драматичний «густіший» звук у середньому регістрі. Цієї весни співачку було номіновано на престижну світову премію The International Opera Awards-2015, вона опинилася в рейтингу найкращих вокалістів світу.
«Скажу прямо: в Україні я працюю з любові до Батьківщини», – зізнається оперна діва, відповідаючи на запитання про вітчизняні гонорари. Утім, перебиратися в Європу чи США Монастирська не має наміру. А закордонна сцена приваблює її зовсім не через матеріальне благополуччя: «Хороший артист прагне мати творче зростання, для мене це перший пріоритет. Решта – потім».
Forbes поговорив із Людмилою Монастирською про те, що таке творче зростання для неї, які оперні героїні їй ближчі, а також про її любов до італійських класиків.
– Західна театральна режисура відрізняється від української. Які відмінності найпомітніші? Якій із систем віддаєте перевагу?
– У Німеччині, Австрії та Швейцарії дуже популярна сучасна сценічна інтерпретація класичних опер. Там такий підхід – норма. Але режисерська ідея у стилі модерн має бути обґрунтованою. Зовсім не обов'язково, щоб напівголі солісти й один стілець на сцені ставали авторською «концепцією». Часом це буває шалена, необґрунтована біганина сценою. Я радше прихильниця академічних класичних спектаклів в історичних костюмах. Волію, щоб на сцені було відображено епоху, час і простір, про які йдеться в лібрето. Гадаю, на це цікавіше дивитися. Особливо якщо театр має кошти для «посилення» сценічної реальності, як у «Метрополітен-опера», де в «Аїді», скажімо, на сцену виводять коней, використовують велику масовку і мімічний ансамбль.
– Як ви вперше потрапили на західну сцену?
– Я маю згадати ім'я свого менеджера – це Девід Завалковський, який працював із багатьма провідними українськими солістами. Його добре знають наші співаки. Шість років тому, почувши мої записи, він приїхав до Києва, послухав мене у виставі й запропонував співпрацю. Для мене ці шість років – ціла епоха, оскільки за один сезон людина, яка працює за моїм графіком, проживає ціле нове життя.
– Яким був ваш перший спектакль за кордоном?
– У норвезькому місті Тронгеймі – концертне виконання «Тоски» Пуччіні. Потім – «Аїда» і «Макбет» у Лондоні, у Ковент-гардені 2011 року, концерти в Америці та серйозний контракт із берлінською «Дойче Опера» 2012-го.
– Це після Ковент-гардена вас почали називати однією з найкращих у світі виконавиць партії Аїди?
– Не дуже люблю, коли це кажуть. Так висловився кастинг-директор «Метрополітен-опера» Пітер Гелб. Він сказав, що за останні 50–60 років не чув кращого сопрано в цій ролі. Але сьогодні мені ця партія вже не така цікава, як колись. Тому що ми трансформуємося, змінюємося, «зростаємо» кожні три-чотири роки. Це дуже впливає на втілення ролі.
Хто з героїнь ближчий зараз?
– Зараз мій улюблений образ – Леонора із «Сили долі» Верді. Напевно, через збіг із моїм особистим життям. На жаль, у київському театрі немає цієї вистави. Я співала сім вистав із диригентом Зубіном Метою у Валенсії. Це величезна честь, як і співати з таким партнером, як Пласідо Домінго. Такі диригенти можуть тебе творчо розвинути, багато дати. Після спілкування з Метою я буквально переосмислювала наступний спектакль. І кожен був новим, змінювався. Цим корисна система «стаджіоне», коли робиш 12 вистав однієї опери, потім усе йде, і готуєш нову серію вистав. За час роботи над роллю вона стає абсолютно усвідомленою, у неї повністю вживаєшся.
– Опера – це специфічна художня мова. Як навчитися її розуміти?
– Якщо в людини є бажання і потреба слухати живе звучання – це вже 50% успіху. А якщо в опері буде хороший склад співаків – це майже 100%.
– Якими художніми засобами оперні виконавці та композитори впливають на слухачів?
– Звичайно, це голос. Є різні амплуа: вердівські співаки, пуччінівські, вагнерівські. Перші два артисти нерідко поєднують. Але з відомою думкою, що виконавці італійської опери не можуть поєднувати її зі співом Ріхарда Вагнера, я не згодна. Усі ці ролі написано в одному регістрі, треба просто добре попрацювати над мовою. Німецька мова опер Вагнера і Ріхарда Штрауса потребує драматичних голосів, «наповнення». І потрібно бути дуже витривалим, адже спектаклі Вагнера йдуть по 4–5 годин, як «Парсіфаль». Усе залежить від особистості: якщо тяжієш до цієї музики, то і співатимеш її.
Я віддаю перевагу Верді, і наразі не заспівала все, що могла б виконати з його багатої спадщини. Мені навіть пропонували Джильду в «Ріголетто», Віолетту в «Травіаті» (партії «легшого», лірико-колоратурного сопрано. – Forbes), хоча це не зовсім мої ролі. Про Вагнера теж тільки думаю, хоча є пропозиції: Брунгільда у «Валькірії», Ельза в «Лоенгріні», Сента в «Летючому голландцеві». Це ключові, харизматичні сопранові ролі.
Важливо й те, як співаки пропускають через себе свої ролі. Безумовно, різні виконавці по-різному інтерпретують партії. Це добре і правильно, оскільки кожен привносить в авторський задум власну індивідуальність, свій життєвий досвід. Страшенно не люблю, коли порівнюють двох-трьох виконавців однієї ролі, хоча розумію, що це властивість людської природи. Прекрасно знаю, яких зусиль коштує добре виконати партію, щоб глядач вийшов із театру небайдужим.
– А які складові потрібні, щоб роль вдалася, дійшла до публіки?
– Досвід приходить із часом, як у будь-якій іншій професії. Але потрібне здоров'я. Плюс здорові амбіції та професіоналізм. Ці три складові – головні умови успіху.
Автор: Ольга Кізлова
Виконавці: Людмила Монастирська
Джерело: forbes.net.ua
|