|
|
Ігор Курилів – про проблеми головного хору країни та 20 років роботи з Софією Ротару
8 червня, понеділок
Поширити у Facebook
Джерело: glavcom.ua
Одна з головних культурних подій минулої весни – великий концерт «Легенди України. Золоті хіти Юрія Рибчинського» у столичному Палаці «Україна».
На початку травня Національний заслужений академічний український народний хор України імені Григорія Верьовки виконав на головній сцені країни славетні хіти авторства живої легенди. Також у шоу взяли участь оркестр та балет.
Керівник Хору Верьовки і в минулому директор концертних програм співачки Софії Ротару Ігор Курилів в інтерв’ю «Главкому» анонсував: повезе цю концертну програму Україною.
Утім, приводом до цієї бесіди став не лише успіх шоу, а й несподіваний його фінал. Юрій Рибчинський піднявся на сцену Палацу «Україна», висловив вдячність колективу за неймовірний виступ, особливо подякував своєму другові Ігорю Куриліву… та закликав «рятувати» і його, і легендарний хор…
У розмові з «Главкомом» Ігор Володимирович Курилів запевняє: свого друга Рибчинського про таке звернення до влади не просив, утім підтвердив: тривожні чутки довкола його відставки з посади керівника Хору справді активно циркулюють.
За чотири з половиною роки Курилів так і не отримав повноцінного контракту, він досі працює у статусі виконувача обов’язків. Джерела «Главкома» в Мінкульті підтверджують: заміну 72-річному керівникові хору почали шукати ще до приходу на посаду міністра Тетяни Бережної. Серед потенційних кандидатів в очільники національного колективу, наприклад, розглядався керівник Львівського муніципального хору «Гомін» Вадим Яценко.
«Гомін» несподівано прогримів на всю країну, стрімко комерціалізувався і нині активно гастролює та показує вражаючі касові результати. Як наслідок, торік Яценко отримав звання заслуженого артиста України від президента. Проте нині, як свідчать джерела в Мінкульті, з приходом нового міністра та її команди, тема кадрових змін стала на паузу…
У розмові з «Главкомом» Ігор Курилів вперше прямо говорить про проблеми Хору Верьовки. А їх тепер видно неозброєним оком буквально просто зі сцени: неоплачувані відгули, малий, порівняно з іншими художніми колективами такого рівня і статусу, відсоток бронювання артистів.
«Главком» також не обійшов увагою знаковий період тривалої співпраці Куриліва з Софією Ротару...
«Узагалі не можу зрозуміти ставлення до хору Верьовки»
Ігорю Володимировичу, 10 травня у Палаці «Україна» відбувся концерт «Легенди України. Золоті хіти Юрія Рибчинського». Найвідоміші пісні поета виконував Хор Верьовки. Але в фіналі концерту глядачі почули тривожне попередження з вуст Юрія Євгеновича: нібито вас і хор треба рятувати. Є загроза звільнення?
Юру ніхто не просив це говорити. Я навіть не знав про такі наміри.
Ну, Юрій Євгенович все одно щось знав і чомусь це сказав.
Бо це в повітрі скрізь...
Тоді проясніть, будь ласка, ситуацію. Які до вас питання у Мінкульту? Адже саме до його чиновників й звертався легендарний поет-пісняр. Контракт з вами закінчився чи щось сталося? Чому Рибчинський говорив, що вас збираються звільняти?
У мене взагалі контракт непідписаний. Я 4,5 роки очолюю колектив без контракту. Я – виконувач обов'язків генерального директора, художнього керівника. І в цьому і є великий знак питання: чому до цих пір так? А те, про що ви чули зі сцени, воно гуляє тут довкола: і Ансамбль Вірського, і Капела бадуристів – це всі знають. Мотивація яка? Буцім треба молоді кадри залучати до роботи. От буде 55 років, як я на професійній сцені. До хору Верьовки 20 років працював директором концертних програм Софії Ротару (1995-2016 рр. – «Главком»). Тому я пройшов Крим, Рим і геть все, що тільки може бути.
Роками очолюю колектив без контракту
Стосовно «дорогу – молоді». Чому це питання саме стало щодо Хору Верьовки? Погляньмо на інший легендарний колектив – Ансамбль Вірського. Його керівнику Мирославу Вантуху – 87. А вам – лише 72. То, може, насправді є якісь інші причини?
Я б не акцентував увагу на віці. Але в даному випадку більш досвідченого, ніж я, на цю посаду нема... Не те, щоб ковдру на себе тягну, але я стільки всього знаю, і мене знає вся Україна. Я єдиний серед керівників творчих колективів, хто минулого року перевиконав план на 1,4 млн грн.
До того ж сам зібрав близько 5 тис. записів фольклору карпатського. Я в темі і знаю, що з цим хором робити. Ви були на концерті й помітили, що такого виконання від хору Верьовки ніхто не очікував. Ми за три місяці зуміли зробити 18 творів Рибчинського. Працювали, як каторжні.
Розкажіть, як народився цей проєкт.
Ми якось з Рибчинським сиділи, випили по чарці, бо ми з ним друзі уже понад 50 років, починали разом. Юра мені сказав: «Слухай, може, ти зробив би одну-дві пісні мої з хором? Так цікаво». Кажу: «Юрчику, та які проблеми? Ради Бога». А далі хто мене й за язика потягнув – кажу: «Слухай, та ти знаєш, ми взагалі можемо всю програму з твоїх пісень зробити». Так і домовилися. Прийшов до колективу: «Панове артисти, є шматок роботи. Беремося».
А костюмів же (для програми естрадних пісень – «Главком») немає. Ти ж не будеш ці пісні в шароварах червоних співати. І так усі обзивають і вірчан (Ансамбль Вірського – «Главком»), і нас (хор Верьовки – «Главком») шароварщиною. Тому я запропонував піти таким методом – всі, хто має «чорну класику» – одягайте, додамо коралі й віночки, щоб усе було стилізовано. У когось штани, у когось спідниці... Але надалі ми допрацюємо, і думаю, що цей проєкт матиме право на життя. Пошиємо дівчатам брюки гарні і повеземо програму по Україні. Концерт лише відбувся в Києві, а вже телефонують з Тернополя, Рівного, Львова з запитаннями: «Коли ви приїдете до нас із цією програмою?»
Хто був організатором, інвестором цього концерту?
Продюсер з Тернополя Олександр Пеньківський. Наприклад, минулого року був ювілейний концерт Юрія Рибчинського, який Сергій Перман (керівник Палацу «Україна» – «Главком») організовував. І можливо, зараз Сергій трішки на нас ображений, говорячи, що ми неначе вкрали в нього проєкт. Я кажу: «Що значить, вкрали?» А він: «Ну, взагалі-то Юрій Євгенович – це мій проєкт». Я відповідаю, що ми не «Національна легенда» в назві концерту написали, як у нього було, а «Легенди України», бо і хор Верьовки – теж легенда.
Ми як тільки з'являємося за кордоном, там щось неймовірне твориться. Як були у Вашингтоні – сенатори, конгресмени пів концерту на ногах простояли. У Кеннеді-центрі також ми працювали. Я потім давав різним іноземним телевізійникам інтерв'ю, то вони мені говорили, що до них приїжджають колективи з України, але етнографічні, де чоловік 12-15, які співають автентичний матеріал. А тут, кажуть, приїхала просто махіна – балет, хор, оркестр, ціла шоу-програма. І це нас тільки 70 людей прилетіло, бо я не можу взяти більшу кількість, хоча в нас 122 артисти усього в колективі. Але логістика не витримує такого навантаження, бо ж ще треба платити добові, навіть по Україні це – 300 грн на добу. Якщо 70 чоловік беру в поїздку, то це тільки 21 тис. грн на добу треба заплатити артистам. Крім того, оплатити готель, транспорт тощо. Дуже важко працювати.
Тому я колектив перевів на чотириденку. Мені в місяць не вистачає 1,94 млн грн лише до зарплатні. І на рік 22,3 млн грн не вистачає до плану. Тому я мушу крутитися, як білка в колесі. Державного фінансування бракує.
Це під час повномасштабної війни вам урізали бюджет?
Так, люди від цього страждають, тому що в них чотири дні недоплачено в місяць. Плюс недостатнє бронювання – у мене зараз сім хлопців просто як корова язиком злизала. Одні перебігли в ансамбль Збройних сил, бо там дається відстрочка. Решта ще кудись подались, троє зараз служать в армії.
Але треба якось виживати. Я розумію одне: українська пісня – для мене не пустий звук, а моє життя. З нею пов'язаний з дитинства, виріс у селі і цю пісню знаю з колиски.
«Артисти дуже гарно, тепло ставляться до мене, але ні-ні, та й дорікнуть…»
Щодо бронювання. Наскільки відомо «Главкому», процент бронювання, наприклад, в інших національних колективів вищий, ніж у хору Верьовки. Чому так?
У нас бронь – 50% (від кількості військовозобов'язаних – «Главком»). Водночас у Капели бандуристів і в Національного оркестру народних інструментів – 100%.
Я взагалі не можу зрозуміти ставлення до хору Верьовки. Дивуюсь, що приходять до влади нові люди, і їм обов'язково треба щось перебудовувати. Вони не думають, чи від того стане краще, чи навпаки гірше, але обов'язково треба щось нове робити.
Може, створюються такі умови (недоплачена зарплата, малий відсоток бронювання…), щоб невдоволення вами формувалося і зсередини колективу?
Безумовно. Артисти дуже гарно, тепло ставляться до мене, але ні-ні, та й дорікнуть: «Ігорю Володимировичу, ну скільки можна? Ви робите щось з тою бронею чи ні?» У нас у концертмейстера оркестру, народного артиста України син – скрипаль. Хлопець воював і загинув.
А з дозволами на виїзд за кордон немає таких проблем?
Дає міністерство дозволи.
На останньому концерті було видно, що перший ряд хору – це дівчата – дуже довгий, а ряд хлопців – куций, коротший удвічі.
Так, 15 чоловіків, і тих я ледве зібрав. Один так і не прийшов, бо боїться з хати виходити, щоб не впіймали.
Навіть був випадок, що одного нашого хлопця з бронею забрали, і лише після того, як привезли в ТЦК і три години там протримали, відпустили. Це якесь лихо.
Ви сказали, що чотири дні на місяць люди мають неоплачувані відгули. А яка середня зарплата артиста хору за таких обставин?
Артист вищої категорії отримує 35 тис. грн. Якось у Верховній Раді говорили, що це високі оклади. Люди добрі, які високі оклади? Артисти тут зі всієї України з'їхались, ми відібрали найкращі голоси, яких ще спробуй знайти. Вони платять за квартиру, проїзд, утримують сім’ї. 35 тис. грн – це копійки.
Ігорю Володимировичу, повертаючись до теми вашої роботи без контракту. А де нині ваш попередник, Зеновій Корінець, який керував хором перед вами?
Він в Університеті імені Михайла Драгоманова викладає, на факультеті мистецтв імені Анатолія Авдієвського.
Як сталося, що у 2021 році призначили керівником вас, на той момент директора-розпорядника хору, а Корінець втратив свою посаду? На його підтримку цілі мітинги збиралися…
У 2021 році закінчився його контракт, і він збирався йти на новий термін. Звільнившись, взяв участь у конкурсі на посаду і програв. Конкурс виграв Олександр Тарасенко (хормейстер Національної опери України з 2012 року – «Главком»). Але колектив став на диби, вони не хотіли Тарасенка.
Почався бунт, хор вийшов під стіни Міністерства культури, пів години так простояв, але ніхто не вийшов і результату не було ніякого. Тоді хор розвертається і йде під Офіс президента. Там усе вирішилось за 10 хвилин: Тарасенко сам відмовився від посади, але і Корінець взагалі нічого не здобув, бо вже був звільнений.
Як дізнався «Главком» від одного з функціонерів Мінкульту, ексміністр культури Олександр Ткаченко планомірно прагнув замінити Зеновія Корінця на Олександра Тарасенка. Саме тому під час конкурсу виборці від міністерства віддали свій голос за хормейстра Нацопери. За законом, Мінкульт мав призначити на посаду гендиректора хору переможця конкурсу Тарасенка, але після бунту колективу міністр Ткаченко вмовив хормейстра Нацопери, аби той сам написав заяву з проханням не призначати його. Водночас лишити Корінця керівником хору означало б для Мінкульту «визнати поразку». Саме так і сталося, що Ігор Курилів став виконувачем обов'язків гендиректора хору.
Так мене призначили виконувачем обов'язків. Я ж не лишу на вулиці людину (Зеновія Корінця – «Главком»), яка мене колись прийняла на роботу після смерті Авдієвського (легендарний диригент і композитор Анатолій Авдієвський очолював хор Верьовки з 1966 до 2016 року – «Главком»). Беру Корінця на роботу. Мені дзвонять з міністерства і кажуть: «Що ви зробили? Ну, тепер розбирайтесь з ним далі, нас більше нічого не цікавить». А Зеновій все це сприйняв так: «Чого це тебе призначили виконувачем обов'язків, а не його самого?» Я сказав: «Піди запитай у них, чого вони мене призначили. Не знаю, я не просився». Більше того, я цілу добу не знав, що мене призначили. Аж бухгалтер моя ходила в міністерство, прийшла і каже: «Ігорю Володимировичу, от вам наказ».
І почалося це тертя між Зеновієм і мною. Закінчилось тим, що я звільнив його. У нього лишилася образа, звичайно. Але звільнення Зеновія дало мені можливість направити хор в інше русло, бо він тоді вже трошки просів.
До цих пір ніякого конкурсу на посаду директора хору так і не було (під час дії воєнного стану конкурсний відбір на більшість посад державної служби скасовано – «Главком»).
Чому ж колектив тоді так підтримував пана Зеновія, попри «просідання» хору?
Люди звикли до нього, і він такий лояльний був чоловік.
А ви розумієте, чому він програв конкурс?
Не розумію.
І в тому останньому конкурсі ви участі не брали?
Ні, не брав. Я був на стороні Корінця, так само стояв на мітингах. Але все одно в його очах я залишився винуватцем.
Знаєте, стараюсь ніколи нікому не робити жодного зла. Навіть на йоту. Тому що я доволі багато чого пережив і навіть чотири доби в слідчому ізоляторі провів за націоналізм.
«Мене посадили в Івано-Франківську»
Розкажіть детальніше про цю сторінку у своїй біографії.
Мене посадили в Івано-Франківську, були обшуки у квартирі батьків – усю бібліотеку перелопатили, всі мої рукописи, записи фольклору, листівки з синьо-жовтими прапорами.
Основна причина затримання полягала в тому, що в мене знайшли самвидав – друковану на машинці статтю Євгена Сверстюка «Собор у риштованні» (за цей есей, написаний 1970 року на захист забороненого радянською владою роману Олеся Гончара «Собор», дисидента Євгена Сверстюка було засуджено до семи років таборів – «Главком»). У мене було декілька екземплярів цього самвидаву. Один із них зберігся донині, хоч і вже весь вицвілий.
У ті часи також посадили Валентина Мороза (український історик, дисидент, був арештований у 1965 році, а потім удруге у 1970-му – «Главком»), а я часто бігав до його дружини, вона працювала завідувачкою бібліотеки в профтехучилищі, де ми (культурна інтелігенція – «Главком») тихенько збирались. Якраз Опанаса Заливаху (живописець, шістдесятник – «Главком») тоді випустили з тюрми, і я з допомогою однієї націоналістки, що провела мене вночі до його будинку, з ним там і познайомився.
А сам я тоді закінчив музичне училище, був молодий націоналіст. Усе життя займався музикою. Як жартує моя дружина: «Та ти і цвях у хаті забити не годен». Моя мама також казала татові: «Старий, лиши його у спокої, у нього руки не звідти виросли». (У родині батьків Куриліва було троє дітей, середній з синів помер уві сні у віці 45 років – «Главком»).
Батьки дожили до того часу, коли ви реалізувалися і вже були впливовою людиною у своїй сфері?
До мого періоду в хорі Верьовки вони не дожили. А от співпрацю з Ротару – бачили. Звичайно, пишалися.
Якось у Ротару був концерт на стадіоні в Івано-Франківську, народу – купа. Я мусив туди батьків везти з міліцейськими мигалками. Мама сиділа перелякана через те, що міліція супроводжувала нас. Чиста комедія.
«Молодь 30-35 років пішла на наші концерти»
Яким ви бачите розвиток хору Верьовки в найближчі роки?
Я перший керівник, який втілює колаборації з молодими виконавцями. Ми вже зробили з Артемом Пивоваровим 12 пісень. Співпрацювали з Джамалою, Jerry Heil, alyona alyona, Тарасом Тополею, Тонею Матвієнко, Skylerr. Зараз, можливо, буде колаборація з Михайлом Хомою (Dzidzio – «Главком»).
Це ініціатива самих артистів?
Так, вони приходять і пропонують нам співпрацю. Інвестують теж вони.
Яка перспектива подальшої творчої діяльності хору? Перш за все, завжди треба мати в запасі той дорогоцінний матеріал, завдяки якому хор став таким, яким сьогодні його знає весь світ. Наприклад, в одному з концертів ми повернулися до творчості Григорія Верьовки, взяли декілька творів, які він аранжував. І далі стараємося робити нові аранжування. Але все побудовано на народних піснях, бо для мене це головне.
Я переконався в тому, що молодь 30-35 років пішла на наші концерти. А на одному з концертів у Палаці «Україна», ще до початку виступу хору, під сценою зібрався чималий гурт юних дівчат і хлопців 18-20 років і співав «Червону калину». У мене просто очі заблищали. Молодь ходить на концерти, летить до сцени і несе квіти, просить сфотографуватись після концерту. Це мене дуже тішить.
Ви сказали, що зараз у хорі Верьовки 122 артисти. Всі вони солісти?
У нас немає такого окремого поняття як соліст. Ми ж хор, у нас може бути солістом будь-хто, сьогодні це одна людина, завтра – інша. Тому ми так ретельно добираємо голоси.
У кожного артиста є кілька костюмів.
Скільки років тому вони пошиті?
Останні костюми ми шили десь років шість-сім назад.
Хто шиє такі речі?
Одна ужгородська майстерня. Вона для нас робить абсолютно все.
Скільки коштував один такий костюм?
Десь 4,5-5 тис. грн. На концерт з хітами Рибчинського ми ще терміново робили 32 віночки, перерахували за них 30 тис. грн.
Ми також придумували таку концепцію, щоб кожен артист був у своїй вишиванці, яка представляє рідний регіон.
У 1943 році, коли був заснований хор у Харкові, ніяких костюмів ще не було, все робили своїми силами, намиста зі скелець всяких збирали, буряком і травою малювали квіти на блузках.
Яке зараз гастрольне життя хору, куди плануєте їхати з концертами?
Найближчі гастролі – Захід України, повеземо туди «Хіти Рибчинського». Думаю, що це матиме резонанс.
А взагалі ми, навіть ризикуючи, їздимо і в Запоріжжя, Дніпро. У нас були унікальні випадки. Якось ми виїжджали з Дніпра – і тут раптом слідом за нами ба-бах! Усе горить, палає. Ми вчасно проскочили. Чи, скажімо, випадок у Кременчуку: почалася повітряна атака, ми спускаємося в підвал, частина людей із залу йде туди вслід за нами, і ми даємо концерт у підвалі. Не треба було ні мікрофонів, ні підсилення звуку, нічогісінько абсолютно – така там акустика, що мені більше сподобалось, аніж на сцені. Люди просто плакали, дякували нам.
(Під час розмови переходимо до Музею Хору Верьовки, де зберігаються нагороди, архівні документи, афіші та фото різних років. На одній з найбільших світлин – Хор з Василем Зінкевичем).
Чи спілкуєтеся ви зараз з Василем Івановичем Зінкевичем?
Так, ми з ним друзі ще з молоду. Дружили і з Володимиром Івасюком, Назарієм Яремчуком, Левком Дутковським.
«До Ігоря Коломойського літали в Ізраїль – на весілля доньки»
«Главком» бував на прийомах ізраїльського посольства і був приємно здивований. Посол Михаель Бродський запрошував ваш колектив для виступу на цьому зібранні. Виступав чоловічий квінтет хору Верьовки: виконував і єврейські, і українські пісні.
Так, у травні ми знову виступали в ізраїльському посольстві. Співали гімни Ізраїлю та України.
Михаель Бродський просто у захваті від хору. Але в серпні у нього вже закінчується каденція, і він іде з посади.
Отже, Хор Верьовки може виступати і на корпоративах? Скільки це коштує?
Так, але це дуже рідко. 50 тис. грн буде коштувати виступ квінтету – це зовсім мізерні гроші.
Переважно балет у таких послугах не бере участі, тому що йому недостатньо місця в ресторанах, щоб танцювати. Але може виступати оркестр із 14 осіб разом із мінімальним складом хору, 18-20 людей.
Які були найцікавіші замовлення такого роду? Ті, які вам запам’яталися, вразили, або від яких вам доводилося відмовлятися.
До Ігоря Коломойського літали в Ізраїль на весілля доньки. Дівчата і хлопці виконували виключно українські пісні.
Були також на дні народження у Леоніда Кравчука.
Дуже любили хор і нині покійний Георгій Кірпа (на момент загибелі у 2004 році був міністром транспорту та зв'язку України, реформував систему залізничного транспорту країни – «Главком») та його дружина.
Щодо неформатних замовлень і виступів. За каденції Зеновія Корінця, якого ми згадували вище, стався скандал. Хор взяв участь у концерті 95-го кварталу, який повпливав на репутацію колективу. Корінець тоді говорив, що навіть готовий піти у відставку. Як ви оцінюєте ту історію?
У 2019 році хор ім. Григорія Верьовки під час запису концерту «Вечірнього кварталу» разом із коміком Євгеном Кошовим переспівали відому пісню «Горіла сосна, палала» на новий лад. Гумористичний номер висміював спалення будинку очільниці Нацбанку часів Петра Порошенка Валерії Гонтаревої.
Мене взагалі не було в Києві на момент скандалу. Ми з хором були на гастролях. Коли приїхав назад – три дні поспіль у нас у коридорі стояла черга з журналістів, порятунку від них не було. І журналістам треба було пояснювати ситуацію, я казав Зеновію: «Сідай і пояснюй».
То чи були такі історії, коли вже ви відмовлялися від замовлень, пропозицій, зважаючи, зокрема, і на цей досвід?
Багато від чого відмовляюсь. Взагалі я категорично заборонив колективу брати участь у передвиборчих кампаніях і таке інше. Ми – національний колектив і до політики жодного стосунку не маємо.
Наскільки відомо, з репертуаром хору Верьовки допомагав фольклорний відділ, який займався експедиціями, шукав автентичні пісні й танці, принаймні до пандемії та війни. Він ще функціонує?
Так, у нас поверхом нижче працює студія при хорі Верьовки. Це молодь 17-20 років. Дійсно, вони займаються фольклором під керівництвом Марії Пилипчак (керівниця дитячого фольклорного ансамблю «Цвітень», утвореного 1986 року при Національному заслуженому академічному народному українському хорі України імені Григорія Верьовки – «Главком»), випускниці Ленінградської консерваторії, учениці композитора Дмитра Шостаковича. Вона дуже активно займається записами українського фольклору.
Ви згадували про свою унікальну колекцію з 5 тис. автентичних записів фольклору. Розкажіть детальніше про них, як ви їх збирали?
У цій колекції є і пісні, і коломийки, і загадки, і прислів'я. Незабаром, скажімо, буду друкувати 2 тис. прислів'їв. Ще 1,5 тис. коломийок уже надруковано.
Щоб зібрати все це, сам подорожував по Карпатах. Пам’ятаю, якось ішов уночі десь між перевалами – мело страшенно. Думаю собі: «Боже, чи я колись дійду до Верховини, до свого готелю?» Я тоді засидівся в Михайла Тафійчука, нині покійного. Це був, мабуть, найвідоміший гуцульський виконавець, грав на народних інструментах. Я сидів у нього, записував усе під сальце і самогонку. Михайло і його дружина співали. Я так у них затримався, що до готелю дістався вже глибокої ночі.
Зараз хочу впорядкувати весь цей фольклор. Вийде том або навіть два. Є над чим працювати, і я обов’язково цим займуся.
Крім того, я свій перший вірш написав у 55 років, а сьогодні вже три збірки вийшли. Я вже – член Спілки письменників, а 2023 року отримав премію імені Павла Тичини (за поетичну збірку «За Аріадниною ниткою» – «Главком»).
«У 2014 році я сказав Софії Ротару: «Все, до побачення! Ноги моєї у Росії не буде»
У вашій біографії є визначний період роботи, який важко оминути в інтерв’ю. Ви зараз підтримуєте контакт із Софією Михайлівною?
Дуже-дуже рідко, майже ні. У 2014 році я сказав їй: «Все, до побачення, моєї ноги в Росії більше не буде ніколи». І питання відпали.
З боку Софії Михайлівни була якась образа? Ви ж пройшли разом такий довгий шлях (у 1995-2016 рр. Ігор Курилів був директором концертних програм Софії Ротару, організовував гастролі артистки та займався фінансовими справами, хоча з 2014-го уже не їздив із нею до Росії – «Главком»).
Образи як такої не було.
Розкажіть про гучну історію з росіянкою Ольгою Коняхіною, яка фінансово підставила Ротару і врешті була засуджена. Вона вже після вас працювала концертною директоркою Софії Ротару?
Вона ще при мені працювала, добре з нею знайомий. Я тоді не дуже хотів їздити на гастролі, тому що вже змучився. Уявіть собі, переніс інфаркт, вилікувався, і ми вилітаємо з Києва в Норильськ. Вересень, ми тут ще в футболках всі ходили, а прилітаємо туди – такий сніг валить, дерева вже без листя. Через такий перепад у мене тиск зразу підскочив до 210/120 мм рт. ст. Я кажу: «Соня, я буду зав'язувати, бо інакше мене в ящику привезете додому. А я ще хочу трохи пожити».
А в цей час Коняхіна працювала у Сергія Лісовського (російський медіаменеджер, продюсер, нині депутат Держдуми РФ – «Главком») у Москві, в нього була продюсерська компанія «Райс Лис’С». Вона (Коняхіна) там розповсюджувала рекламу, афіші. От вона й бігала за мною: «Ігорьочку, візьми мене до себе, я тебе прошу. Буду робити все, що скажеш». Ну, взяв, щоб допомагала. Коли я вже помалу «сходив на піано», гастролями почала займатися Коняхіна. І почалося: пішли дзвінки мені: «Ой, Ігорю Володимировичу, з вами так було приємно мати справу, а з цією (Коняхіною – «Главком») неможливо працювати». А вона їм райдери виставляє з Hennessy XO (0,7 л такого коньяку коштує близько 14 тис. грн – «Главком») і сама напивається.
Раз мені Соня дзвонить з Москви і каже: «Ігорю, тут така халепа. В Ольги вкрали гроші. Вона розповідає, що підійшли до машини, вікно було відчинене, і вирвали сумку». Я прилетів у Москву, прийшов до Коняхіної і кажу: «Даю тобі рівно годину, щоб усі гроші були на місці. Інакше я знайду, де, що і як. І це буде твоя лебедина пісня». Через годину гроші були в Соні.
А потім вже сталося щось таке…
Ольга продала концерти на цілий рік вперед без мого відома. А в нас був ювілей Соні, 60 років. Святкували в Лівадійському палаці біля Ялти. А мені Алла Борисівна (Пугачова – «Главком») каже: «Ігорю, в тебе є якийсь тихий куточок? Хочу перекурити». Є фотографія, як ми сидимо в альтанці, п'ємо вино, і Алла курить. І вона мені тоді розказує: «А Ольга-то ваша играет. Я ее все время в казино вижу». Алла й сама звідти не вилазила. Я пішов до Соні, розповів це. Вона навіть і не сприйняла спочатку, бо в неї було свято.
Так і виявилося, що Коняхіна продала концертів на цілий рік наперед, взяла гроші і всі їх просадила в казино.
Як ця ситуація врешті вирішувалась?
Коняхіну посадили на шість років. Концертні зобов'язання були невиконані. Не знаю, скільки компенсацій з неї стягували. Я вже туди не втручався, хоча мені весь час телефонували, щоб я поміг якимось чином повернути гроші.
Прийшов до Коняхіної і кажу: «Даю тобі рівно годину, щоб усі гроші були на місці…»
Попри такий довгий і плідний спільний шлях, зараз ви не спілкуєтесь із Софією Михайлівною. Навіть на День народження не вітаєте?
Зазвичай вітаю, але з минулим Днем народження не вітав, бо її не було в Україні. Хоча з Аурікою (народна артистка, сестра Софії Ротару – «Главком») ми спілкуємося, і вона каже, що Соня в Маршинцях (село в Чернівецькій області, звідки Ротару родом – «Главком»), а вона тим часом на Сицилії.
У своєму будинку під Києвом, мабуть, Софія Михайлівна також буває? Як розповідає сестра Ауріка про неї, «займається садом і городом у Конча-Заспі».
Так, Соня мені казала: «Я і тобі тут будиночок побудую. Будеш качок, гусей вирощувати…». Але я відмовився.
У 2014 році ви ухвалили рішення більше не їздити в Росію, але для Софії Михайлівни це був основний ринок. Як ви думаєте, чи було помилкою те, що вона не відмовилася в той момент також?
Я суто формально тоді оголосив, що не поїду туди більше зі зрозумілих причин. Але до цього часу вже над гастролями працювала Ольга, тому мені ця відмова не коштувала нічого.
Розкажіть про Софію Михайлівну. Яка вона в роботі? Кажуть, вона була дуже вимогливою не лише до свого колективу, а й до себе передусім…
Розкажу вам про один випадок у роботі. Пам'ятаю, як я «дістав» Костю Меладзе, щоб він написав Соні пісню. Він взявся писати. Ну, а Соня нетерпляча, страшне! Пройшов місяць, і вона мені: «Ну, ти ж обіцяв, що Костя все зробить!» Кажу: «Тільки вчора з ним розмовляв. Він вже завершує». Хоч і не говорив із ним насправді. Потім покликав Костю зустрітися, кажу йому: «Слухай, Соня мене вже душить». А він: «Я працюю!».
Якось одного дня він мені телефонує й оголошує: вже може показати чорновий варіант пісні. А в Соні тоді концерт був у Палаці «Україна». Костя під'їхав туди, ми сіли в машину, і він вмикає: «Я ж его любила». Ну, бомба просто! Соня просить увімкнути ще раз і ще раз. Забираємо той диск і їдемо до неї додому. Приїжджаємо – а в хаті їсти нічого, бо ми тільки прилетіли з гастролей. Лишень величезна кілограмова банка чорної ікри з Астрахані. Соня каже: «Клич Тамару сюди!». Це моя дружина, теж молдованка.
Ми десь до третьої ночі під ікру й Hennessy XO на шаленій гучності той диск слухали. А позаду будинку на вулиці Паторжинського, де квартира Соніна, – СБУ. Думав, що зараз і СБУшники повискакують звідти.
Минулого року «Главком» опублікував велике інтерв’ю з поетом-піснярем Вадимом Крищенком. Він також згадував про запис пісні «Білі нарциси» і теж розповідав, що Софія Михайлівна йому запам'яталась дуже вимогливою до себе... Перезаписувала пісню десятки разів, аж поки не вирішила, що вже все зроблено ідеально.
Саме так. Ще приклад: ми, скажімо, ввечері в Будинку звукозапису записали трек. Уже не пам’ятаю який, але просто шикарно зробили. Вранці Соня мені телефонує: «Так, поїхали в Будинок звукозапису. Треба переспівати. Настрій учора був не той». Ми приїжджаємо, вона заходить у студію і з одного дубля – бах, і все! І каже: «От тепер я задоволена». І дійсно, я відчув якесь просвітлення, пісня засяяла.
Що для Софії Михайлівни було важливим у райдері?
Вона взагалі дуже проста була в цьому плані. Обов'язково, щоб були фрукти: виноград, помаранчі…
Якщо подивитися на сучасну естраду, чи бачите ви артисток, які хоча б потенційно можуть наблизитися рівня, який взяла Софія Ротару?
Та про що ви говорите? Знаєте, одного разу Віталій Білоножко в «Ікарусі», що віз артистів з Білорусі, сказав: «Хоч зберіть усю нашу українську естраду, виведіть її на гору Еверест, дайте кожному по драбині – та вони і до сідниць Соні не дістануть. Так було, є і буде».
І все ж, як фахівець, що добре розуміється на музиці, кого б ви виділили на сьогоднішній українській сцені?
Серед жінок це передусім Злата Огнєвіч. Вона має голосові дані, серйозний діапазон.
Андреа Бочеллі у 2017-му дав сольний концерт на «Олімпійському» у супроводі хору Верьовки. Тоді Злата Огнєвіч заспівала разом із Бочеллі – це була просто оперна діва. Але щоб вийти на п’єдестал, треба не тільки співати...
А як ви оцінюєте, наприклад, феномен Ірини Білик? Вона тримається на вершині четвертий десяток років, минулого року відсвяткувала ювілей трьома супераншлагами в Палаці «Україна». При цьому вона не є суперсильною вокалісткою. Тобто публіку можна добре тримати й за рахунок чогось іншого?
За рахунок артистизму. Вона дуже вдалі пісні пише, у неї є своя родзинка. Свого часу їй трохи Діма Коляденко (хореограф, був партнером Білик у 2003-2006 рр. – «Главком») поміг, коли вони ще були разом, зі сценічними рухами. Іра розкута, вона дозволяє собі все на сцені.
А серед молодих виконавців кого б виділили?
Артем Пивоваров. Це просто не обговорюється. Торік він зібрав сім Палаців спорту поспіль, а зараз стадіон готує. Ми з ним попередньо багато працювали у мене в кабінеті. Суперталановитий! У нього є все: і голос, і позиція.
«Коли почалася війна – хоч би хто з росіян зателефонував, їх просто як корова язиком злизала»
Окрім Ротару ви мали й інші проєкти.
Так, крім того, що з Сонею працював, я ще в Одесі був засновником, генеральним директором міжнародного конкурсу скрипалів імені Давида Ойстраха. Це був фантастичний конкурс.
Коли тодішня президентка Всесвітньої федерації міжнародних музичних конкурсів Маріанна Гранвіг прилетіла з Женеви в Одесу, то сказала таку фразу: «Конкурс Чайковського в Москві на тлі конкурсу Ойстраха в Одесі – просто чорна пляма». Тоді конкурс Чайковського занепадав, а я тут розійшовся «на всі гроші». Купив червону доріжку, японські екібани, знайшов шість однакових чорних мерседесів в Одесі, грав камерний оркестр. Усі в шоці були.
Без меценатів, певно, в такій справі не обійшлося. Хто вас фінансово підтримував?
За підтримки президента Леоніда Кучми. Кум Саша Злотник допоміг багато, я йому кажу: «Давай зробимо так: я буду генеральним директором, ти – президентом. Будеш ходити гроші шукати». А він десь організував зустріч з Кучмою і розказав йому ідею. На конкурс прилетіли учасники з 16 країн світу, зокрема з Америки, Китаю, Японії. Але після каденції Кучми вся ця справа затихла.
Тоді в мене «Віртуози Москви» безкоштовно грали. Ще й собі дорогу оплатили самі. Наприклад, такі світові величини, як Володимир Співаков, Саулюс Сондецкіс, Віктор Пікайзен – вони всі були в Одесі, я з усіма ними дружив. Це вже не кажучи про російську естраду, де я всіх знав. Коли почалася війна – хоч би хто з росіян зателефонував, їх просто як корова язиком злизала. Навіть Сергія Кравченка, професора Московської консерваторії, хоча він одесит.
Автор: Єлизавета Жабська, Микола Підвезяний
Колектив: Національний заслужений академічний український народний хор імені Г.Г. Верьовки
Джерело: glavcom.ua
|