| Інтерв'ю |
|
|
|
|
Концертна агенція «Ухо». Інтерв'ю з Олександрою Андрусик та Євгеном Шимальським
28 червня 2013, п'ятниця
Поширити у Facebook
Олександра Андрусик та Євген Шимальський, вони ж концертна агенція «Ухо» — люди особливого заняття.
Звичайні київські меломани, вони з ентузіазмом неофітів і вмінням професіоналів організовують концерти сучасної академічної музики в Києві. Їхня робота помітна далеко за межами вузької філармонічної аудиторії: фестивалі нової музики під час «Книжкового Арсеналу» і «Гогольфесту», постановка унікальної опери Святослава Луньова «Погано темперовані пісні» за мотивами «Аліси в Країні чудес» в тому ж Арсеналі.
Найближча акція «Уха», безумовно, стане центральною подією сезону: 5 липня у столичному театрі імені Івана Франка разом із видатною українською вокалісткою Мар’яною Садовською виступить всесвітньовідомий «Кронос-Квартет» (США).
Я як поціновувач музики і кореспондент «Дня» зустрівся із Сашею і Женею, аби поговорити про те, що вони роблять і як їм це вдається.
РОБИТИ
— Чому раптом двоє молодих людей вирішили зайнятися настільки специфічним і неприбутковим бізнесом, як організація концертів нової академічної музики?
Олександра: — Женя дуже давно, понад 15 років, слухає цю музику. У доінтернетний час колекціонував її, застав підпільний обмін платівками, пізніше заразив мене своїм захопленням. А три роки тому виникла ситуація, коли ми планували свої відпустки, підлаштовуючись під концертні графіки виконавців, які ніколи не доїжджали до України. Ми вирішили, що це треба змінити і що ми можемо зайнятися цим самі. Тобто «Ухо» виросло виключно з наших інтересів.
Євген: — Ми якийсь час жили не в Україні. «Ухо» виникло, коли повернулися. У нас обох були інші проекти, я і зараз велику частину свого часу витрачаю на освітній стартап (нова компанія, що тільки з’являється або планується до створення. — Д.Д.), а не на «Ухо».
— Чи була у вас музична освіта?
Є.: — Безсистемна. Уроки флейти, фортепіано.
О.: — Випадкова.
— І ви одразу полюбили академічний авангард — музику місцями досить складну?
Є.: — Люди, які регулярно слухають не лише рок, а й класику, ХІХ ст., — у сім’ї, у дитячому садку, інколи ходять у філармонію — якоїсь миті починають цікавитися іншим періодом. Читаєш сучасну літературу, дивишся мистецтво ХХ століття і думаєш: невже в музиці немає більше нічого, окрім філармонічних програм, невже все залишилося у формах романтизму позаминулого століття? Зусилля мінімальні: досить зайти в ту ж Вікіпедію, зазирнути на спеціальну спільноту, почитати про композиторів ХХ століття, які жили в час невпевненості й сумнівів і робили відповідну музику.
О.: — Звичайно, когось ця музика шокує, комусь взагалі не здається музикою. В особливо небезпечних випадках ми попереджаємо, що буде складна програма. Але насправді будь-яка музика — зокрема й нова — промовляє на виключно емоційному рівні. Для того, щоб у людині щось зсунулося, їй досить зробити базове зусилля. І нам здається, що це зусилля доступне майже кожному.
Є.: — Часто навіть краще, якщо у людей немає...
О.: — ...великого досвіду.
Є.: — Це їм допомагає.
О.: — У нас останній приклад — концерт китаянки Одрі Чен на нашому фестивалі в «Арсеналі». Непідготовлена публіка прийняла її важкі для сприйняття імпровізації набагато краще, ніж музичні критики. Тому тут питання — чи готова людина зняти з себе внутрішні обмеження.
Є.: — Ми не експериментуємо задля експерименту. Наш інтерес — культурний, тому дослідів із серії ткнути шомполом у вухо задля того, аби спантеличити дурня, образити святенника і далі за списком, у нас немає.
— Що особисто ви знаходите в цій музиці?
О.: — Все знаходимо. Сучасні композитори говорять зі мною моєю мовою. Мені простіше спілкуватися з ними, бо я відчуваю, що мені цей наратив ближчий і зрозуміліший, ніж музика ХIХ — початку ХХ століття. Що не означає, що інші речі нас не цікавлять, але конкретно зараз такий тип музики в Києві виконується вкрай рідко. Тобто тут ще і питання заповнення нестачі, а не лише особистих переваг. І ще: для нас обох «Ухо» — міський проект, не лише музичний.
— Що ви маєте на увазі?
О.: — Нам здається, що, крім усього іншого, це спосіб мінімально, на доступному нам рівні змінити обличчя Києва. Залучити сюди музику, якої тут не було, і змусити місто говорити дещо іншою мовою.
— Чи важко організувати такий концерт?
О.: — Важко, але не неможливо. Я досить довго працювала в секторі НДО і приблизно уявляю, як організовується фандрайзинг — збір коштів — для якоїсь ініціативи. У нашому випадку фандрайзинг — мало не ключова складова. Зрозуміло, що за рахунок квитків це не окупиться. З іншого боку, є Женя, який, окрім кураторських речей, уявляє собі, як організовується бізнес-процес. Звичайно, складно. Але практика показує, що це, швидше, питання поганої комунікації між організаторами концертів і людьми, які потенційно могли б допомогти фінансами.
— А як щодо співпраці з офіційними організаціями? Були спроби взаємодіяти з Національною філармонією або зі Спілкою композиторів?
Є.: — Ні. Зв’язок через композиторів у кращому разі. Коли доходить до діла, нічого з цього не спрацьовує. Коли самих композиторів запитуєш: «А можна те-то?» — вони лише сумно махають рукою — мовляв, нічого не можна і нічого не буде. Ось, наприклад, чиновники говорять: «Якщо у вас буде виконання Валентина Сильвестрова, то йому як народному артистові України надається безкоштовний концертний майданчик. Ви могли б це використовувати». Коли передаєш ці слова директорові театру, він сміється тобі в обличчя: «З якого Місяця впали працівники Мінкульту, хто вам це все наговорив? Знати не знаємо, відати не відаємо, борги нам уже п’ять років не віддають».
О.: — Теоретично можливо, проте за ситуації, коли у нас дуже обмежений час і дуже багато роботи, то просто немає сил вести додаткові малопродуктивні переговори з ким би то не було з офіційних осіб. Хотілося б з ними співпрацювати, просто ми не готові, бо навіть мінімальний досвід розмов, наприклад з Національною оперою, показує, що це вимагає фантастичних витрат енергії та часу. Нам простіше це робити без них.
СЛУХАТИ
— Встигаєте зараз стежити за академічним репертуаром?
О.: — Ми увесь вільний час за ним стежимо.
Є.: — На те, на що у нас вистачає сил і часу, ми ходимо. У нас все-таки не берлінське життя. Особливої напруги сил не вимагає.
О.: — Можна встежити за всім.
— Яка зараз, за вашими спостереженнями, ситуація з виконання нової музики?
О.: — Мені здається, що ситуація почала зрушуватися, що дуже добре. Здається, і репертуар розширився в останні декілька років. Якщо п’ять років тому всі бігли на концерт Сильвестрова, бо його можна було почути раз на рік, зараз ситуація кардинально змінилася. Базових українських композиторів виконують час від часу на різних майданчиках. І аудиторія ширша, ніж коло музикознавців і друзів музикантів. Інша річ, що цього ще дуже мало. Офіційні зали на кшталт Філармонії як і раніше ставляться до сучасних авторів насторожено.
Є.: — Хтось із композиторів із гіркотою зазначив, що якщо завтра автори й виконавці сучасної музики відлетять на Місяць, то наші зали цього не помітять. Це питання не загальної відсталості, а підтримки і співпраці. Зрозуміло, що є протидія — наприклад, не секрет, наскільки важко музикантам класичної школи зіграти щось сучасне. Все тому, що нова музика частково розслабляє виконавців. І це чутно, коли приходиш на деякі українські концерти. Але це біда не лише України, схоже.
— За всієї поваги, фестивалі Спілки композиторів часто виглядають як захід для своїх.
О.: — Це теж одна з причин, чому ми почали цим займатися. Не хочеться, аби хороша музика залишалася у вузькій ніші. Є маса людей, яких ця музика цікавить не менше, ніж тих же «своїх».
— Згадую, як грали Губайдулліну — видатного композитора, в її присутності — у тісній залі на четвертому поверсі Консерваторії, з публікою на допотопних скрипучих стільчиках.
О.: — І при цьому люди стояли у коридорі! Ми, наприклад, не змогли проштовхнутися і пішли. Вони не можуть навіть оцінити аудиторію, якій це цікаво.
Є.: — З виконанням усе відбувається поступово. От як із візуальним мистецтвом — налагодили процес, з’явилися фонди, галереї, виставкові площі. Спілкуючись з молодими художниками, ми бачимо, як усе це працює. Аналогічний процес міг би початися і з музикою.
О.: — Але для цього теж потрібні системні зусилля. Лише нашої роботи для цього не вистачить.
— Принаймні з композиторами у нас добре.
Є.: — Але не така кількість, як могло б бути.
О.: — Хоча і багато цікавих. Більшість абсолютно невідомі. У Європі або США в кращому разі знають Сильвестрова. У гіршому останній, кого чули, — Шостакович. І це теж питання культурного експорту, який повинен відбуватися (але державними зусиллями не відбувається) і який теоретично міг би годувати тих же композиторів, давати їм можливість писати, наприклад, для якихось комісій — абсолютно неіснуюча у нас форма роботи. Як наслідок всі компоністи ведуть напівпартизанське існування: підробляють звукорежисерами, викладачами, а музику пишуть ночами. Це схема, за якої композитор максимально маргіналізований.
ВИКРАДАТИ І ЗАХОПЛЮВАТИ
— Я знаю, що 5 липня відбудеться організований вами концерт легендарного ансамблю «Кронос-Квартет». Як вам пощастило залучити сюди таких серйозних людей?
О.: — Ми дуже любимо Мар’яну Садовську. Нам здається, що вона одна з найобдарованіших українських вокалісток, і дуже шкода, що вона тут так рідко виступає. Ми привезли її на Фестиваль нової музики в «Арсеналі» торік. А нещодавно з’ясувалося, що скоро відбудеться прем’єра її твору у виконанні «Кронос-Квартету». З іншого боку, «Квартет» жодного разу не був в Україні — тому вони подивилися у наш бік. Коли ми все це їм запропонували, а також сказали, що є ще прекрасний твір Сильвестрова, який тут теж ніхто не чув, їх це ще більше зацікавило. Ми, по суті, викрали прем’єру у Нью-Йорка. 25 липня вона пройде в центрі Лінкольна, але київський виступ буде першим. Ось додаткова причина, з якої варто цим займатися: відомі музиканти насправді дуже хочуть сюди їхати, хочуть тут виступати, йдуть на всілякі поступки, навіть на компроміси в гонорарах — просто тому, що ніколи не були тут.
Є.: — «Кронос-Квартет» — винятковий випадок, бо вони ще виконають музику наших композиторів. Ми додатково відправили їм посилання на музику Вікторії Польової, вона справила на них дуже велике враження і її твір теж внесено до програми.
О.: — Парадоксальним чином музичний інтерес до України більший, ніж нам здається. Просто ніхто нічого не знає і нікого сюди не кликали. А коли з’явилися люди, які стали кликати, — виявилося, що все можливо, причому в дуже короткі терміни.
— Як вам здається, чи змінить цей приїзд ситуацію з виконання нової академічної музики в цілому?
Є.: — Не можемо про це говорити напевно. Для нас це, крім усього іншого, ще й тест: скільки насправді зацікавлених людей хочуть і можуть відвідувати такі концерти. Це дозволить подивитися на реальний стан справ. Невелика пропозиція — через невеликий попит. У тих же Берліні й Лондоні багато колективів звикли грати для 20—30 людей. Але це не вважається провалом, оскільки концерт фінансується державою й аудиторія дійсно невелика. А у нас завдання складніше — ми або візьмемо бар’єр цього концерту, або ні. Концерти для 20 людей тут робити не вийде.
— Виходить, на Заході можна отримати допомогу від держави, а у нас, якщо й отримаєш, то це буде погано пахнути.
Є.: — Зараз у Наталки Половинки (талановита львівська співачка й актрисові. — Д.Д.) є проект, присвячений Тарасу Шевченку. Дуже красивий, тонкий, поетичний, жодної шароварщини, але чи пощастить їй отримати офіційну підтримку? Нещодавно був круглий стіл на тему цензури, там говорили, що мистецтво придушене, але правда така, що тут не виробляється достатній обсяг культурного продукту, який був би настільки гарний, аби можна було жалкувати, що такі речі не підтримуються державою.
О.: — Плюс питання загальної пасивності. Всім здається, що нічого зробити не можна. Але приходять люди і кажуть: «Ми хочемо поставити камерну оперу прекрасного українського композитора. Нам потрібна вокалістка». І раптом виявляється, що її немає у всьому місті. Дуже сумно.
Є.: — Місто чотири мільйони — немає вокалістки. Якщо, з одного боку, це не затребуване, а з другого — таланти дуже рано емігрують, то, звісно, нікого не залишається. Ситуація смішна у своїй безпорадності. Але зміни на краще — нешвидкий процес.
РОБИТИ ДАЛІ
— Залишається запитати про ваші плани.
О.: — Ми заявили програму постановок нової української опери. «Погано темперовані пісні» Святослава Луньова були початком. Збираємося найближчими роками спробувати поставити ще п’ять-шість опер. Головне питання: як це працюватиме. У нас немає ресурсу, аби зробити ці опери репертуарними. План зараз полягає в тому, аби зробити свого роду пілоти — відео- й аудіозаписи продукту, і далі пропонувати європейським майданчикам. Це цілком розумний спосіб експорту української музики, єдино доступний зараз. Могло б бути цікаво, бо цим ніхто не займається. Адже є якась кількість творів уже написаних, або їх хотіли б написати, але авторам нікуди з цим іти. Нас це цікавить і тому, що це жанр синтетичний, на стику з театром і живописом. Є де розвернутися. Це те, чого теж не вистачає українській музиці. Є й інші проекти для «Гогольфесту».
Є.: — Але вони поки що форми не набули. У будь-якому разі та ніша, про яку говорила Саша, є, і її досить легко освоювати, бо тут будь-яка ініціатива накриває національний рівень через розрідженість культурного ландшафту. Досить багато вдячних глядачів і слухачів, дуже близький контакт з ними. Немає дистанції із залою, немає оркестрової ями, ми чуємо, що говорить публіка. А говорить вона фантастичні речі: «Не думав, що взагалі таке може бути, а воно раптом виявилося зовсім поряд». Люди приходять на всі концерти...
О.: — Обіймають артистів, пишуть їм вірші, малюють їх. Все прекрасно, і це теж причина, з якої сюди їдуть закордонні музиканти: київська аудиторія, напевно, найвдячніша.
Є.: — Настільки вдячна, що я навіть інколи не розумію, чи може вона щось оцінити адекватно. Аплодують стоячи чомусь, на мою думку, прекрасному і так же вітають щось рівно жахливе. Де там наша українська щирість і вдячність, а де розуміння того, що відбувається? Але в будь-якому разі це класно.
— В цілому, не дивлячись на те, що сьогодні було сказано немало гірких слів, ви говорите як оптимісти.
О.: — Так і є. Ми не міські божевільні. Все можливо. Тут є люди, які можуть цю музику створювати, люди, готові її споживати, і люди, готові допомогти цим двом категоріям населення зустрітися, тож усе на місці — просто пробувати треба більше, довше і краще.
— Коли буває зовсім важко, що ви собі говорите?
О.: — Жахливо банально. У мене є прекрасна фраза з Євгенія Шварца: ніколи не здаватися, ніколи не зневірятися — це і є головний повсякденний героїзм. Все швидкоплинне. У нас же невеликі проекти. Подумаєш — пережити тиждень захоплення і жаху.
Є.: — Коротка істерика, і все. Можна жити далі.
Автор: Дмитро Десятерик
Джерело: Газета "День"
|