| Інтерв'ю |
|
|
|
|
Марія Стеф’юк: «Співак як ніхто інший здатен донести світу автентичний код України»
16 липня видатна українська оперна примадонна і педагог святкує ювілей
16 липня 2023, неділя
Поширити у Facebook
З ім’ям Марії Юріївни пов’язані найяскравіші оперні досягнення не тільки Національної опери, але й музичного мистецтва України. Її великий і яскравий мистецький талант – мов повноводна ріка, сповнена життєдайною водою.
Створені нею оперні партії в класичному і сучасному репертуарі ввійшли до «золотого фонду» української та світової культури. Народні пісні та солоспіви відомих композиторів у виконанні Марії Стеф’юк наповнили невичерпну криницю української духовності.
Гастрольна діяльність співачки донесла до закордонних шанувальників велич національної вокальної школи, яка не поступається визнаним світовим виконавським еталонам. Марія Стеф’юк – друга українська співачка (після Соломії Крушельницької), яка виступила на сцені Міланського театру «Ла Скала» (Італія), виконала партію Парасі в опері «Сорочинський ярмарок» М. Мусоргського (1981). Вона з успіхом репрезентувала вітчизняну вокальну школу в США, Канаді, Австралії, Англії, Франції, Японії, Аргентині, Німеччині, Швейцарії, Франції та інших країнах. Учасниця Міжнародного музичного фестивалю у Вісбадені (1986), Дрезденського музичного фестивалю (1987).
Марія Стеф’юк закінчила Київську консерваторію імені П. І. Чайковського (клас професора Н. Захарченко). У 1972–1974 рр. – стажистка, з 1974 р. – солістка Київського державного академічного театру опери та балету імені Т. Г. Шевченка. Блискуче вокальне обдаровання співачки у поєднанні з артистичною досконалістю, глибиною трактування образів у світовій і національній класиці дозволили їй впевнено стати на один щабель з визнаними зірками Київської опери й опанувати широкий ліричний репертуар.
Серед кращих оперних партій – Марильця («Тарас Бульба» М. Лисенка), Нова русалка («На русалчин Великдень» М. Леонтовича), Милуша, Йолан («Ярослав Мудрий», «Милана» Г. Майбороди), Віолетта, Джільда («Травіата», «Ріголетто» Дж. Верді), Розіна («Севільський цирульник» Дж. Россіні), Мюзетта («Богема» Дж. Пуччіні), Ерот («Орфей і Еврідіка» Х. Глюка), Маргарита Валуа («Гугеноти» Дж. Меєрбера), Манон в однойменній опері Ж. Массне, Лючія («Лючія ді Ламмермур» Г. Доніцетті), Лейла «Шукачі перлів» Ж. Бізе), Антоніда («Іван Сусанін» М. Глинки), Марфа («Царева наречена М. Римського-Корсакова).
Марія Стеф’юк має й широкий концертний репертуар, куди входять твори М. Лисенка, Я. Степового, К. Стеценка, А. Кос-Анатольського, М. Колесси, Л. Ревуцького, Г. Генделя, Й. С. Баха, Дж. Каччіні, Дж. Верді, В. А. Моцарта, Л. Керубіні та ін. Особливе місце в камерному репертуарі належить українській народній пісні, де співачка втілює кращі національні виконавські традиції, розкриваючи внутрішню силу і красу народного мелосу, його духовний і естетичний потенціал.
Марія Юріївна здійснила записи на компакт-диски, знялася в телефільмах, на фірмі «Мелодія» записала дві грамплатівки українських народних пісень та арій з опер українських композиторів (1983, 1989). Голос М. Стеф’юк звучить у фільмі-опері «Наталка Полтавка» за однойменною оперою М. Лисенка.
Не менш значущою сторінкою життя Марії Юріївни є вокальна педагогіка. На кафедрі сольного співу Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського вона викладає з 2000 року. Учні, яких виховує М.Ю. Стеф’юк, надихаючи власним талантом, продовжують розвивати оперні традиції у вокальному мистецтві в Україні й далеко за її межами.
Найвищих державних і мистецьких відзнак, аж до Героя України, Марія Стеф’юк відзначена за блискучу виконавську майстерність, власні творчі здобутки й колосальний внесок у розвиток і популяризацію українського вокального мистецтва у світі.
Але найбільша відзнака, якою володіє Марія Юріївна – це неперебутня народна любов, яка визначає покликання митця і його місце в культурному просторі.
Напередодні ювілею співачка поділилася з Music-Review Ukraine своїми думками й відчуттями.
«СЦЕНІЧНА ПРАКТИКА: ПЕРЕМОГТИ СЕБЕ, БУТИ ГОТОВОЮ БУДЬ-ЯКОЇ МИТІ ВИЙТИ Й ЗРОБИТИ ЯК НАЙКРАЩЕ»
- Маріє Юріївно, що для вас театр?
- Без жодного перебільшення можу сказати, що театр для мене – все! Промайнули, наче один день, півстоліття відтоді, як я вперше заспівала в Київському театрі опери і балету ім. Т.Г. Шевченка (це була моя екзаменаційна вистава) й отримала запрошення у стажерську групу. Пам’ятаю, коли я сказала своїй вчительці Наталії Йосипівні Захарченко, що мене прийняли до театру і по молодості переживала, що це ж на цілих 20 років! А вона мені тоді відповіла: «Та що таке 20 років? Промайнуть, наче день!» Так і сталося! Пережито дуже багато: гарного, поганого, зустрічі з різними людьми, великими музикантами… Я вважаю, що дістала щасливий білет і отримала дуже цікаве творче життя.
- Про запрошення вас до театру своєму педагогу повідомили саме ви. Тобто вона не опікувалася вашим працевлаштуванням? Як воно взагалі в ті часи відбувалося?
- Наталія Йосипівна усім своїм учням казала образно приблизно так: я вам дала вудочку, а рибу ловіть самі! Тобто, протекціями, промоціями вона не займалася. Але мені, мабуть, таки пощастило, бо в мій голос чомусь була дуже залюблена Єлизавета Іванівна Чавдар, і вона мене буквально за руку привела до Стефана Турчака і сказала: «Послухай цю дівчину!» Він мене послухав у класі, потім дав оркестрову, після чого і запросили до групи стажистів, а за два роки перевели в солісти.
- Що дає період стажування? Чи не втрачає артист певною мірою час?
- Всі хочуть одразу перші партії, особливо сучасні співаки! Дуже важливо, щоб артист співав спочатку другі й треті ролі, поступово звикав до сцени, до подачі звуку, до оркестру – до всього! Це велика й корисна практика. Я й своїм ученицям це повторюю, стараюся допомагати їм і порадою, і протекцією, якщо можу.
Коли я прийшла до театру, тут була така потужна плеяда колоратур і високих сопрано: Ламара Чконія, Євгенія Мірошниченко, Клавдія Радченко, Надія Куделя, Бела Руденко… Вони співали всі перші ролі, і пробитися молодій співачці крізь такий стрій було просто неможливо! Після державного іспиту – партії Марфи в «Царевій нареченій» – я знов повернулася до других партій. Але якось так доля розпорядилася: Чконія повернулася до рідної Грузії, Руденко вийшла заміж і поїхала до Москви…
У перші роки мені досить часто доводилося страхувати своїх старших колег. Бувало, що й за пару годин до початку вистави дізнавалася, що буду співати. Я завжди була готова. По молодості берешся за все. Навіть розуміючи, що на драматичні ролі, такі як Віолетта, Лючія, треба налаштуватися, але виходиш і співаєш. Начебто й треба ображатися, бо це ж стресова ситуація, але я вдячна. Це також сценічна практика: перемогти себе, бути готовою будь-якої миті вийти й зробити як найкраще. Коли ти собою задоволений, чи може бути більше щастя! Коли артист виходить на сцену, відбувається якась магія: на задній план відходить усе – і хвилювання, і побутові проблеми.
На сцені щоразу все відбувається по-різному: образ народжується і змінюється залежно від ситуації, партнера. Я навіть любила, коли поруч були партнери досвідченіші, «сильніші» за мене! Серед улюблених і незабутніх – тенори Володимир Федотов, Анатолій Солов’яненко, Андрій Іщенко, баритони Дмитро Гнатюк, Юрій Гуляєв, Анатолій Мокренко… З Євгенією Мірошниченко я співала другорядну партію разом в одній виставі – «Лакме»: яка від неї струменіла енергія! Це були співаки, які вміли любити публіку, огорнути її своєю любов’ю. Можу тільки сподіватися, що мені це теж вдавалося.
- А хто з диригентів вам найбільше до душі припав, бо настрій вистави сильно залежить саме від диригента?
- Роль диригента важко переоцінити. Мені пощастило працювати під рукою справжніх геніїв. Ще в оперній студії я співала у виставах під керуванням Веніаміна Тольби: скільки важливого і з точки зору вокалу, й сценічної майстерності він мені дав! А в театрі тоді «богами» були Стефан Турчак й Олег Рябов. З Костянтином Сімеоновим мені теж пощастило працювати, хай і в маленькій партії в «Катерині Ізмайловій». А ще ж режисери – справжні особистості, які ніколи не давили, поважали особистість співака, давали простір для трактування образів! Ірина Олександрівна Молостова завжди казала, що якщо мені щось не зручно чи не відповідає моєму розумінню героїні, то я завжди могла щось змінити, правда для цього її треба було переконати. За всієї категоричності вона давала простір для творчості, а це надихає артиста.
«ЛА СКАЛА» - ЦЕ ЩОСЬ З РОЗРЯДУ ЧУДЕС»
- Ви творили у ті часи, коли можливості закордонних поїздок були сильно обмежені. Як вам вдалося заспівати на сцені «Ла Скала»?
- «Ла Скала» - це щось з розряду чудес. Річ у тому, що дещо раніше ми з концертмейстером Костянтином Івановичем Фесенком готувалися до конкурсу в Тулузі, і всі на прослуховуваннях казали, що гран-прі забезпечено… Аж раптом в аеропорту нам повідомили, що ми не летимо. Це був страшний удар для мене.
А потім – саме була на гастролях в Москві – приїхав директор «Ла Скала» слухати сопрано на предмет участі в постановці «Сорочинського ярмарку». (Тоді був рік Мусоргського, і вони багато вистав і концертів йому присвятили). Тобто це не було конкретне прослуховування – директор ходив на різні вистави й слухав, і мене чув. Коли мені зателефонували з «Держконцерту» і повідомили, що мене запрошено, я не повірила, думала, що це розіграш. То були дивні часи. Після того виступу в Італії я лише за 10 років дізналася, що мене потім офіційно запрошували на «Богему», але мені про це навіть не повідомили… Всесильний і жорстокий «Держконцерт».
Хто знає, як би воно сталося, якби продовжилася моя міжнародна кар’єра? Хоча, щодо побоювань, що я залишуся за кордоном – навряд чи я б наважилася, бо в усіх гастролях завжди найбільше любила повернення додому, до своєї публіки. Своєю вона стає, коли ти їй віддаси частину серця. Ти її відчуваєш. Вона йде саме до тебе. Своя публіка не оцінює, вона тебе чує. Хоча я досить багато поїздила по світу, але коріння глибоко пустила тут, тому ніколи не було навіть думки про те, щоб залишитись деінде. Зараз інші часи, свобода, молодь розкутіша, знає мови, світ для них відкритий, і слава Богу!
«ЯКЩО ТИ МАЄШ ПАРУ УЧНІВ, ЯКІ ВІДОМІ У СВІТІ, ВВАЖАЙ, ЩО ТИ ХОРОШИЙ ПЕДАГОГ»
- Серед ваших учениць є дуже відомі у світі сучасні сопрано: Оксана Дика, Ольга Кульчинська. Ви задоволені своєю викладацькою роботою?
- Педагогічна праця дуже складна і відповідальна річ. Мало вміти співати самому, важливо вміти навчити, не зашкодивши природним даним. Тому я не набираю великі класи, працюю індивідуально, шліфую кожну деталь. Але знаєте, як сказав мені один диригент, якщо ти маєш пару учнів, які відомі у світі, вважай, що ти хороший педагог.
- Що б ви побажали молодому поколінню співаків?
- Вчитися, завжди вчитися! Співати свій репертуар, не піддаватися тиску і берегти свою природу, не поспішати стрибати на більш драматичні партії заради кар’єри чи грошей. Мистецтво ставити на перше місце. А якщо артисту випала удача зазнати світової слави, завжди прославляти свою Батьківщину, особливо зараз в ці тяжкі часи страшної війни… Співак як ніхто інший здатен донести світу автентичний код України, її талановитого, сильного народу.
Фото з архіву Національної опери України
Автор: Лариса Тарасенко
Концертна організація: Національний академічний театр опери та балету України імені Т.Г. Шевченка
|