| Інтерв'ю |
|
|
|
|
У новий сезон з новим керівником: що чекає на глядачів Сумського театру ім. Щепкіна
6 жовтня, понеділок
Поширити у Facebook
Дмитро Некрасов очолив Сумський національний театр імені Щепкіна у серпні. Як коментує своє нове призначення, які зміни відбудуться в театрі та які плани мають на новий театральний сезон – розповів в ефірі Українського радіо Суми.
Дмитре, ви не нова людина для театру. Працювали режисером, тепер очолили театр. Як прокоментуєте нове призначення і що змінилося, власне, для вас?
Я починав не тільки режисером. В 2017 році приїхав до Сум як актор і багато років працював, як актор. Потім виникла така потреба, відчув в собі сили для того, щоб стати режисером. Створив декілька всім відомих вистав: “Украдене щастя”, “Тіні забутих предків”, “Хлібне перемир'я”, “Ніч перед Різдвом”, “Попелюшка”.
Відкрили конкурс і ми подумали, що треба подаватися на головного режисера. Подався, обрали головним режисером, але не встиг попрацювати жодного дня на новій посаді, як призначили виконуючим обов'язки генерального директора, художнього керівника. Мене запитали: "Чи зможеш ти очолити театр?" Я сказав: "Так". Чому ні? Тут всі мої рідні люди, я всіх знаю, ми прекрасно попрацювали останній рік, тому з радістю погодився на цю пропозицію.
Які зміни відбудуться в театрі?
Зміни вже відбуваються. Покращення, можна навіть так сказати, правильніше.Ми переосмислили свою концепцію, трошки зрозуміли, на яких засадах та принципах ми маємо працювати. За останній місяць ми створили три нових вистави, три прем'єри.
11 жовтня буде офіційне відкриття сезону, де ми зіграємо, вперше в історії театру Щепкіна, дві вистави одночасно на різних локаціях. І тому я, користуючись нагодою, запрошую всіх, якщо є таке бажання. До нас складно потрапити, але ми раді будемо всіх бачити. У нас цікавий матеріал. Ми намагаємося рухатись тим вектором, котрий був закладений за останні декілька років. Це сучасне бачення театру, сучасне прочитання класичного драматичного матеріалу, постановка сучасної української драматургії.
Тобто ми продовжуємо рухатися в тому напрямку, щоб відкривати для людей театр зовсім з іншого боку, не класичних шароварно-побутових форм, а більш театру захопливого, цікавого, емоційного, іноді ліричного, іноді трагічного, але такого театру, яким би можна було пишатися і за який не було б соромно.
Ми випустили вже виставу “Чекання”, молода режисерка Віолета Мітєва із дуже серйозним потенціалом. Вона попрацювала над складним філософським матеріалом, обромила це в дуже експериментальну, експресивну форму. На цю виставу вже неможливо дістати квитки, але ми додаємо показів для того, щоб всі могли побачити.
Далі у нас Роман Козак вже сьогодні ставить прем'єру “Сто тисяч”, але це не класична п'єса, а п'єса сучасної української драматургині Каті Пінькової, яка зробила свою версію класичного твору.
А вже 11 жовтня буде прем'єра “Війна ж” за п'єсою Наталки Ворожбит, в моїй постановці. П'єса унікальна не тільки сюжетом і подіями, котрі там відбуваються, а тим, що вистава відбуватиметься на чотирьох локаціях по театру, в тому числі і в живому автобусі.
Як все це можна реалізувати ?
Наша команда дуже потужна. Дійсно, у нас працюють неймовірні люди, для яких неможливого взагалі не існує. У нас абсолютно крейзі ідеї, котрі приходять нам в голову, і ми намагаємося їх реалізовувати. Серед таких ідей, можна назвати навіть наш буквально свіжий закінчений проєкт від Українського культурного фонду "Доступний театр". Ми адаптували 10 вистав для людей з порушенням слуху і це абсолютно неймовірні емоції, неймовірні відчуття, коли люди, котрі жодного разу в житті не були в театрі, вони приходять і можуть долучитися до цього виду мистецтва, вони з абсолютним захопленням дивляться, вони можуть сприймати, вони відкривають для себе відчуття, котрих ніколи в них не було.
Це для нас велика місія і надскладний проєкт, з погляду комунікації, організації, з точки зору технічної. І ось, буквально кілька днів тому, ми закінчили останню, скажемо так, в рамках цього проєкту – показали десяту виставу. Тому що ми не закінчуємо його, він буде продовжуватись. І це шквал шалених емоцій від людей, котрі ніколи цих емоцій не відчували.
Далі у нас Артем Вусик, режисер з Харкова, відомий режисер, лауреат премії Курбаса. І він приїде ставити у нас виставу “Альтернатива”. Далі у нас фінал премії “Гра”, дві вистави Сумського національного театру Щепкіна в фіналі престижної театральної премії Всеукраїнської. Це “Украдене щастя” і “Аліса в Дивокраї”. В Києві у нас буде фінал “Гри”. Ми теж до цього дуже готуємося.
І далі у нас гастрольний тур 20 містами України з виставою “Ніч перед Різдвом”. На наступний рік постановка Шекспіра планується. Ще не визначились, що саме це буде. Також запросили декількох молодих режисерів. Розмовляємо і ведемо переговори з досвідченими режисерами, тобто плани грандіозні.
Я хотіла спитати про гастрольні тури і про те, чи вистачає на них грошей?
Скільки б грошей не було, їх завжди не вистачає. Це будь-яка людина може підтвердити. Ми намагаємося контактувати з партнерами. Намагаємося домовлятися, знаходити шляхи для того, щоб виїжджати, щоб Сумський театр знали не тільки в Сумах або Сумській області, але й по всій Україні. Тому що нам є чим пишатися, нам є що показувати. Подекуди витрачаємо свої кошти, подекуди знаходимо партнерство з меценатами і таким чином реалізуємо проєкт. Нашим театром дуже зацікавлені прокатні компанії, котрі бачать продукт, який ми готуємо і також його промоцією займаються і возять нас.
Закордонні гастролі або міжнародні конкурси, участь якась планується?
Та дуже добре було б планувати міжнародну співпрацю, але з цим є також великі проблеми, тому що всі розуміємо, що виїхати за кордон – це доволі фінансово складна історія. Але ми не жаліємось. Я думаю, що знайдемо якісь контакти і ми маємо вже певний досвід для гастролей міжнародних, в тому числі і в Польщу, в Румунію, у Францію можемо спокійно собі дозволити поїхати. Але це питання грантових історій.
Це питання пропозицій і запрошень від приймаючої сторони. Тому, якщо такі запити відбудуться, ми зреагуємо миттєво.
Вистави для дорослих є, для дітей щось ще плануєте?
Так, у нас вже є дитячі вистави: “Дерево казок”, “Івасик-Телесик” і “Тото відважний” – це буквально свіжі вистави, котрі також були адаптовані. Одна з них адаптована для діточок, котрі не чують. І ми мали досвід роботи саме з цими дітьми. Це теж просто не передати словами, наскільки це щемлива історія, коли дитина, котра взагалі не може чути, вона дивиться виставу дитячу, і вона просто в захваті. Я ось зараз навіть плачу.
Звісно, що до новорічної компанії ми також підготуємось, не дивлячись на те, що частина театру поїде в великий гастрольний тур Україною, але на базі, звісно, також будуть дитячі казки. Ми орієнтуємося на “Лиса Микиту” зараз, думаємо про цю казку. Але там є певні нюанси з авторським правом, тому якщо ми все погодимо, то буде такий матеріал.
Щодо адаптації вистав, це тривалий процес?
Це дуже тривалий процес, але, на щастя, у театру є досвід роботи з інклюзією, з людьми, котрі потребують ретельнішої підготовки. Минулого року ми зробили проєкт “Доступний театр” для людей, котрі не бачать. Цьогоріч ми реалізували цей проєкт. І дійсно, це технічно складна історія, котра потребує багато підготовки по різних етапах. Це і техніка, і адміністрування, і правильне позиціювання, і співпраця з організаціями, котрі займаються такими людьми. Тобто це велика комунікація, котру ми, мені здається, успішно пройшли і проходимо, і будемо проходити, бо для нас це важливо.
В області ви, певно, єдині, хто це зробив?
Я думаю, що ми не тільки в області єдині, загалом по Україні не дуже багато театрів, які працюють з цією темою, які адаптують свої вистави. Ці театри є, безумовно, такі проєкти реалізовувалися, вони мають певний попит, але це першопрохідці.
На гастролі не плануєте такі вистави вивозити?
Ми подумаємо, але це на гастролі просто більш широкий формат, де потрібна суто технічна підготовка, котра дуже складна. Наші зали зараз вже адаптовані, тому ми поки працюємо на місцях, якщо буде можливість це зробити, на виїзді, ми, звісно, якось це вигадаємо і ми зробимо.
Трупа театру велика?
Загалом, в штаті у нас понад 220 людей. Серед них творчого колективу десь 140-150 людей.
Театр помолодшав зараз?
Та театр вже не зараз помолодшав, театр помолодшав ще тоді, коли ми прийшли у 2017 році акторами, то я вважаю, що ми були вже такою хвилею. Зараз багато молоді долучається. У нас топові зараз артисти – це молоді, яскраві, дуже енергійні, круті люди, котрі з нами працюють. І ми пишаємося ними, тому що у них є бажання, не дивлячись ні на зовнішні фактори, ні на внутрішні фактори, ні на фактор війни, вони працюють і віддають свої сили за дуже скромні гроші. Та там грошей немає, але вони це роблять. Це ідеологічна молодь. Це молодь, котрою можна пишатися. Це молодь нашої нації, без перебільшення.
Є серед акторів театру ті, хто мобілізувався до лав Збройних сил ?
Так, серед працівників, серед акторів 12 людей мобілізувалося. І ми їх намагаємось підтримувати. Наших людей ніколи не кидаємо. Намагаємося тримати контакти і в якості просто друзів і в якості людей, котрі можуть допомогти фінансово.
Ми постійно проводимо збори серед глядачів, постійно намагаємося бути дотичними, бо я вважаю, що неможливо відсторонюватися, неможливо удавати, що нічого не відбувається, закритися у своєму якомусь ілюзорному світі й робити простенько театрик. Так це не працює. Ми соціально важлива інституція і своїх, перш за все, і не своїх, тих, хто до нас звертається, ми нікому не відмовляємо, намагаємося завжди допомагати.
Попри небезпеку, театр продовжує працювати. Як відбуваються репетиції, вистави у таких умовах ?
Ми працюємо на експериментальній сцені, це сцена в укритті, так би мовити. Також ми працюємо на малій сцені, зараз велика сцена загалом не працює, виходячи з безпекових, звісно, умов. Тому ми намагаємося по підвалах лазити, як кроти, десь ховаємось, десь бережемо себе, але працюємо, бо інакшого виходу немає.
Тобто, все одно ж зменшилася кількість людей, яких може прийняти театр в нинішніх умовах ?
Вона безумовно зменшилася, але на щастя, тим чим я можу пишатися, що за рахунок цього, більшість наших вистав – це аншлагові покази. І в тому числі це через те, що ми не можемо великий обсяг людей прийняти. Але ми ставимо максимум, на жовтень у нас заплановано 29 заходів. В тому числі гастрольні тури до Дніпра, Олександрії, Миколаєва з виставою “Шинель”.
Тобто театр тут працює на місці, плюс театр їздить і це паралельно відбувається. Ми намагаємось задовольнити попит, бо попит є, люди хочуть бути дотичними емоційно до мистецтва театрального і ми намагаємося цей попит задовольняти.
Тобто з 11 жовтня офіційно стартує вже новий сезон у театрі імені Щепкіна і майже всі квитки на жовтень вже розпродані?
Ні, на жовтень ми ще навіть не виставляли квитки, а от на вересень, я можу сказати, що всі квитки були розпродані. На прем'єрні покази “Сто тисяч” за тиждень не було квитків. Люди бачать нашу роботу, люди люблять наш театр і ми так само обожнюємо своїх глядачів.
А на жовтень, я впевнений, що якщо ви поставите мені це питання через тиждень, то я відповім так – на жовтень вже немає квитків. І дійсно 11 жовтня ми відкриваємо сезон. Це буде “Сезон Стійкості”. Ми вирішили, що з цього року будемо всі сезони називати. 93-й “Сезон Стійкості”, це як ідея і як напрямок нашого розуміння того, що ми маємо тут робити. Ми маємо вистояти, маємо стояти і допомагати всім, чим ми можемо бути корисними.
Тому той 92-1 сезон ми закривали в Києві, на жаль, через воєнну агресію. А тут ми відкриваємо “Сезон Стійкості” двома прем'єрами і це буде, мені здається, історичний момент, коли ми просто, на заздрість всім, зробимо це. Звісно, що це буде з врахуванням всіх безпекових умов. Безпекова ситуація передусім, але ми мріємо відкритися двома заходами одночасно.
Я думаю, що і сезон закриєте також у Сумах, а не в Києві вже.
Я б дуже не хотів закривати сезони в Києві, хоча в Києві нас дуже люблять, наша публіка там доволі різноманітна. Але я хотів би, щоб ми створили там 15 прем'єр за сезон, відіграли їх підряд на закриття сезону. Бо це важливо, важливо існувати, важливо творити і створювати. Якщо ми зупинимося, то ми просто загинемо, мені здається.
Ви харків'янин в Сумах, в Луганському театрі працювали? І знаю, що була пропозиція десь працювати в більш престижному місці. Чому вирішили залишитися в Сумах?
Дійсно, мені вдалося попрацювати і в Луганському театрі, і в Хмельницькому театрі, і у Львові я попрацював трошки. І в Києві декілька проєктів було, але в якийсь момент я зрозумів, що за останній рік ми зробили просто неймовірний стрибок. Ми зробили “Украдене щастя”, котре пройшло 60 разів за сезон.
Вистава за 10 років може не набирати 60 показів. А тут 60 показів, всі аншлагові.
Ми створили “Тіні забутих предків”, проєкт, котрий найбільший в моєму житті, мабуть, режисерському. Це дуже потужна, здоровезна вистава, у якій залучені 56 акторів, там декораці, світло, звук. Я зрозумів в один момент, що мені потрібно бути тут, бо тут мої люди. Просто мої люди, котрих я люблю, котрих я обожнюю, котрі для мене, по суті, роблять все, що я вигадую. Не я роблю вистави, вистави роблять люди, котрих я дуже ціную, поважаю, обожнюю. Вони навіть не сильно розуміють наскільки.
Адміністративна робота не заважатиме вам творити? Будете продовжувати займатися режисерською діяльністю?
- Я зараз ставлю виставу і паралельно адмініструю. Це важко, у мене немає вихідних, в мене немає часу на сім'ю, в мене немає часу ні на що, тому що я постійно займаюсь театром, в перервах від репетицій, я багато підписую паперів, вирішую питання адміністративні, але, це моя доля, я її обрав, значить так тому і бути.
Автор: Валентина Москвина, Вікторія Грамм
Фото: Дмитро Некрасов
Джерело: suspilne.media
|