| Інтерв'ю |
|
|
|
|
Раду Поклітару: Собаку хореографією не мучу
28 червня, субота
Поширити у Facebook
Ми вже четвертий рік перебуваємо в стані війни, і більшість діячів мистецтва кричить про наболіле. І глядачам це дивитися, м’яко кажучи, важко. Просто не вистачає повітря від негативу. І ось 26 червня «Київ Модерн-балет» представить прем’єру вистави, комедії положень «На прекрасному блакитному Дунаї». Вже сама назва дихає свіжістю та обіцяє оновлений ковток позитиву. Напередодні цієї події головний балетмейстер Раду Поклітару дав інтерв’ю для «Імпровізатора» – просто на робочому місці, в київському театрі. Хореограф був у чудовому настрої. Перефразовуючи цитату з відомого фільму, можна дійти висновку, що раз маестро задоволений, то й глядачі будуть щасливі.
– Скільки часу зріла ідея створення вистави «На прекрасному блакитному Дунаї»?
– Цей проєкт якраз із тих, що не виношувався довго. Але, з мого досвіду, жодного впливу на підсумкову якість це не має. Якщо дитину носити довго, не обов’язково вона буде кращою, ніж недоношена.
– Тобто ідея виникла вже під час війни?
– Так. В одного мого західноєвропейського колеги я побачив невеликий одноактний балет на музику Штрауса. Сидів у залі, насолоджувався музикою і раптом запитав сам себе: «Чому ж я досі до цієї музики не дістався?». У мене балети були створені на найрізноманітнішу музику – від авангардної до передкласичної барокової, на спеціально написану. І тут я подумав, що треба зробити свято і собі, і артистам, і, звичайно, глядачам. Тому – абсолютно блискуча музика Штрауса, і ми купаємося зараз у цьому музичному матеріалі та отримуємо величезне задоволення від самого процесу.
– Як виник сюжет самої вистави?
– Спочатку був Штраус. Після цього я вперше вирішив наслідувати модні тенденції та в чаті GPT набрав: «Створи-но мені лібрето веселого двоактного балету, комедії положень, водевілю на музику Штрауса». І він мені, звичайно ж, видав «прекрасне» лібрето. Я його перечитав і вирішив, що, напевно, це моя вина: неправильно сформулював. Для штучного інтелекту ж важливі правильні формулювання! Я ретельно переформулював. Він видав мені ще один варіант лібрето. Я його також уважно прочитав, важко зітхнув, закрив чат GPT і сів писати своє, бо зрозумів, що він за мене, на жаль, цю роботу не зробить (сміється). І я написав своє лібрето. Воно десь віддалено перегукується з комедіями Бомарше, з багатьма комедіями положень, але це не копія.
– Так, роботу не зрозуміти тонкої людської душі.
– Штучний інтелект не дає змоги створити повноцінний витвір мистецтва. Артистам я взагалі кажу: “У вашому випадку можете бути спокійні. Якщо композитори ще можуть трохи напружуватися, то вас точно ніхто не замінить. Штучний інтелект не вийде танцювати па-де-де” (сміється). Ну а як? Голограма? Кому вона цікава?
– Розкажіть про персонажів – у Вас там і Паж, і Офіцер, і Покоївка, хтось іще…
– Я писав і якось розумів, що тут мені потрібен такий персонаж, тут – такий. У підсумку вони всі й викристалізувалися. Сім персонажів! Уперше їх перерахував (сміється). Вони всі центральні, у них у всіх купа танців. Є ще Граф із Графинею – сімейна пара, яка довгий час у шлюбі. Трохи охололи один до одного, але не втрачають почуття ревнощів за потреби…
– Як у «Одруженні Фігаро»?
– Є щось і від «Одруження Фігаро». Тільки вона сильно проросла іншими сюжетними лініями, несподіваними поворотами.
– А сам сюжет якось коротко можете переказати?
– Не має сенсу, він довгий. Але у всіх своїх виставах при створенні програмки, яку купують глядачі перед початком вистави, я керувався іронічним зауваженням великого хореографа двадцятого століття Моріса Бежара, що короткий зміст вистави, викладений у програмці, це принизлива допомога паперового аркуша (сміється). У мене завжди були дуже короткі синопсиси буквально по одному реченню на картину, щоб глядачі хоч трошки могли орієнтуватися. А коли я створив цю виставу, подивився уважно на те, що вийшло і… зрозумів, що, можливо, глядачеві-початківцю буде дуже складно розібратися. І цього разу написав найдовший короткий зміст. Тут уже всі в усьому розберуться. Хоча сподіваюся, що все одно для більшості це буде «принизлива допомога паперового листка».
– Я знаю, що від Дмитра Куряти будуть божественні костюми, а що з декораціями?
– З декораціями буде божественний відеоряд від Ольги Нікітіної. Ми дуже давно з нею працюємо. Я раніше був прихильником мальовничих задників, як годиться в традиційному театрі. Потім мені захотілося зробити щось нове, став шукати творців відеоконтенту з неординарним мисленням. І мій друг Костянтин Томільченко порекомендував: «Подзвони Олі Нікітіній, буде диво!» Я їй зателефонував, і диво сталося, тому що відтоді ми з нею випустили вистави «Вій», «Маленький принц», «Пікову даму». Сергій Кон, хореограф у нашому театрі, випустив дитячу новорічну виставу «За хвилину до Різдва». Оля, як добрий ангел, зі мною поруч і досі примудряється мене дивувати.
– Який етап роботи Вам подобається найбільше – задум, його розвиток, постановка, або коли вистава вже йде?
– У всіх цих етапах є свої плюси і свої мінуси. Мені подобається етап придумування вистави, коли я обираю музику, підбираю треки твору. У мене в комп’ютері багато проєктів, і для кожної нової вистави є такий вордівський файл, який називається «Думки про проєкт». По-науковому це, напевно, називається режисерська експлікація. Я туди кидаю все: спочатку короткий зміст, потім великий зміст, потім туди підкладається музика, потім на яку секунду хто виходить, на яку секунду хто що робить, який відеоряд… І це все розширюється, розширюється. І ці «Думки про проєкт» створюються мною на щасливій самоті, без жодного людського чинника (якщо тільки в мене немає роздвоєння особистості, і я сам із собою не спілкуюся). І в цьому є свій кайф, тому що ти ні від кого не залежиш, працюєш, коли хочеш, як хочеш, не залежиш від здоров’я артистів, від їхнього настрою, робочих-вихідних днів тощо. На жаль, цей файл не має жодного значення в плані мистецтва, тож хочеш чи ні – доводиться йти до балетної зали та починати другий етап, який називається робота з артистами. Він найскладніший. Створення тіла вистави – рух за рухом, мізансцена за мізансценою, характер за характером, повороти голови, точні музичні акценти – це найдовша, найклопіткіша, шалено цікава, але щоразу дуже хвилююча робота. Тому що я, як маленький хлопчик, який ставить свою першу виставу, щоразу дуже боюся перших репетицій. Бо почуваюся невпевнено, мені здається, що я повторююсь, здається, що це нікому не цікаво, здається, що це слабко тощо. І це самоїдство, напевно (я сподіваюся), дозволяє мені не падати планку якості. Якби я був задоволений собою, кожним рухом, який створив, можливо, це було б цікаво тільки мені.
– А самі рухи народжуються у Вас у голові ще до того, як Ви починаєте роботу в залі?
– Ні. Тільки в залі. Як ти створиш щось без реальних тіл? Ти маєш взяти тіла в руки. Є смішна історія. Моя колега (набагато старша за мене), прекрасний хореограф, чудова балерина створювала для моїх близьких друзів номер на конкурс на іспанську музику. І каже: “Так, дивись, Костя, береш Юлю під пахву і під коліно, підіймаєш нагору. Потім, Юлечко, просовуєш ногу між собою і Костиком, вивертаєшся та опиняєшся в такій гарній позі внизу! Зрозуміло?” – «Зрозуміло!» – «Усе, робіть!» І Костя підіймає Юлю, вона просовує ногу, нічого не провертається і не вивертається. «Пробуйте ще!» Пробують, пробують: «Вибачте заради бога, але це неможливо зробити!» – «Це можливо зробити – я вам точно кажу!» Коротше, після 255-го разу, коли Костя благав: «Я більше не можу, це зробити неможливо!», хореограф каже: “Костя, що ти мені розповідаєш! Я вдома з пуделем пробувала, у мене все вийшло!” (сміється). У мене теж є собака, але я його хореографією не мучу, тому що це зовсім інше.
Ну й останній етап відпрацювання, на якому я зараз якраз перебуваю. Щоб Ви розуміли – жахливі цифри. 25 хвилин триває другий акт балету «На прекрасному блакитному Дунаї». Я сиджу за комп’ютером і дивлюся на прогони в залі. Це займає пекельну кількість часу, дуже нудно, але неймовірно корисно. На 25 хвилин репетиційного часу я приніс у зал артистам 168 штук написаних моїх зауважень! Це та сама спроба кристалізувати максимально: щоб усе працювало, щоб усе було на своїх місцях, щоб було музично, руки на місці, ноги на місці, емоції на місці – усе має працювати. Пам’ятаю, як говорив Сальвадор Далі у своїй книжці «Щоденник одного генія»: «Не бійтеся досягти досконалості: це єдине, що вам точно не загрожує». І проте, що таке життя, як не постійна спроба досягти досконалості? Ці цифри були кілька днів тому. Сьогодні я йду в зал, і в мене всього 80 зауважень. Я просто себе зупиняв, зв’язував собі руки та затикав рот кляпом, щоб не робити їх більше. Ідеалу не буває точно!
– Колективна робота сильно змінює початкову ідею?
– Так. Будь-яка робота художника – не важливо якого, у будь-якій галузі – це яскраве відображення діалектики Гегеля про абсолютну несумісність ідеального і реального. Тобто, коли я створюю файл «Думки про проєкт», у моїй голові виникають якісь образи – я прямо бачу цей спектакль, як усе відбуватиметься. Те, що в підсумку виходить, ніколи не збігається з цим листочком. Реальна вистава кардинально відрізняється від моєї ідеальної в голові. Вона не гірша і не краща, вона просто інша, тому що реальне життя завжди відрізняється від наших фантазій. Це треба просто приймати.
– Який у Вас найбільший страх перед прем’єрою?
– Просто перед прем’єрою – я взагалі щаслива людина! Щойно відпустив усіх зі сцени і йде велика пауза – вони готуються до вистави, відпочивають, гримуються – все, мої хвилювання закінчилися! Я вже взагалі ніяк не впливаю на процес. Зараз я постійно за кермом, тому не п’ю, а раніше спокійно йшов і пив коньяк. Я ж уже не побіжу їх рятувати на цій сцені та не буду кричати із залу (сміється). Коли я був молодшим, завжди заздрив диригентам, які можуть безпосередньо впливати на якісь аспекти виконання під час концерту. А я взагалі нічого не можу – сиджу, вони мене не бачать, тільки знають, що я десь там є, як життя на Марсі (сміється). Тому я абсолютно перестаю переживати.
– Ви не просто любите музику, а ще й граєте на фортепіано.
– Аматорськи. Коли навчався в балетному училищі в місті Пермі, активно фанатів від фортепіано, міг читати балетний клавір з аркуша. Але це йде, коли немає практики. Тому зараз залишаюся досить музично грамотним хореографом, але, звичайно ж, ніякий я не музикант.
– А що найчастіше граєте?
– Імпровізації. Це мені вдається найкраще.
– А у Ваших виставах бувають імпровізації?
– Так, звісно. Але вони чітко відміряні, і артисти знають, коли вони починаються, коли закінчуються, знають точно характер імпровізації. Непрофесіонал ніколи не побачить, йому здається, що це теж поставлено. А насправді в нас є шматки імпровізації. Це маленький професійний секрет.
– Імпровізації Ви довіряєте тільки найкрутішим танцюристам?
– У мене всі найкрутіші танцюристи. Трупа невелика, всього 23 людини – це прекрасні артисти від А до Я, яким я можу довірити імпровізацію. І не тільки.
– Ви зараз робите постановки для театрів інших країн?
– Наразі – ні. Коли почалася війна, я зробив поспіль кілька робіт у різних європейських театрах. Зараз займаюся «Київ Модерн-балетом», за цей час ми випустили вже вистави «Завтра», «Друзі», “ДискриміНАЦІЯ”, за кілька днів буде «На прекрасному блакитному Дунаї», у жовтні, сподіваюся, з божою поміччю та за підтримки Українського культурного фонду та за підтримки бюджету міста Києва в межах програми надання фінансової допомоги на поворотній безоплатній основі випустимо великий балет на дві дії Джузеппе Верді «Травіата».
– Можна про «Травіату» детальніше?
– Це буде абсолютно унікальна вистава і в плані технологій, і в плані музичного матеріалу – у ній використовується опера Верді. Це величезна арка через двадцять років, тому що першою виставою театру «Київ Модерн-балет» був балет на музику опери Бізе «Кармен TV». І він досі в репертуарі і збирає зали. Між цими двома датами ми більше не робили вистав за операми.
І ось через двадцять років ми вирішили взятися за «Травіату». І зараз паралельно зі Штраусом мені вже доводиться працювати над нею, інакше потім забракне часу – у мене буде всього два місяці, щоб створити спектакль. Я буду просто в жахливій паніці. Ми разом зі звукорежисером вистави Олександром Курієм відслуховуємо тонни «Травіат», вибираючи найкращу. Буквально перед Вашим приходом я слухав 28-ту версію. Це велика робота.
– Вона буде осучаснена
– Подивимося, ця ж дівчина хоче свободи та любові. Але це точно не будуть криноліни, не буде точне копіювання епохи. За великим рахунком сучасний балет точно такий самий, як сучасний театр: глядачі приходять подивитися на класичний твір, пропущений через призму особистості творця. Який сенс приходити на кальку того, що було створено до цього? Якщо особистість режисера багата, спектакль виходить хороший.
– Як Ви ставитеся до оголення на сцені?
– Я не вважаю, що це табуйована штука. Якщо це використано доречно, талановито й виправдано – як усе в цьому житті – то тоді будь ласка! У нас у балеті «Друзі» у фіналі це практично є, просто не випинається як головне у виставі. Мені потрібна була така фарба, і ось вона з’явилася. Стародавні греки не соромилися оголеного тіла, а ми, їхні далекі нащадки та культурні спадкоємці, чомусь вважаємо, що в цьому є щось таке епатажне. Що може бути простіше, ніж людське тіло?
– Як Ви ставитеся до критики?
– Я завжди читаю все, мені це дуже цікаво. Негативні відгуки читати цікавіше. Усі позитивні статті чимось схожі, а в негативних тебе лають за різне. Я знаю моїх колег-хореографів, які просто шаленіють і обурюються. А в мене дуже стабільна психіка в цьому плані. Написавши негативний відгук, заробити ворога в моїй особі не вийде. Треба зробити щось інше.
Автор: Наталія Кряж
Джерело: improvisator.com.ua
|