|
|
Наталія Пономарчук, шеф-диригент Київського камерного оркестру Національної філармонії України
Щоб очистити душу від болю, раджу слухати музику часів бароко, Моцарта і Гайдна
24 квітня 2019, середа
Поширити у Facebook
Глядачі відмовлялися їх відпускати: знову і знову викликали диригента на сцену. На останок, як подарунок, музиканти виконали мелодію ля мінор Мирослава Скорика – зіграли на одному диханні, щиро, проникливо, емоційно. Так в Анкарі, в рамках 36-го музичного фестивалю, завершувався концерт Київського камерного оркестру за диригуванням заслуженого діяча мистецтв України Наталії Пономарчук.
Про тонкощі професії диригента, про музику, яка зцілює, дає свободу, творить ідеальні світи, втілює мрії, пані Наталія розповіла в ексклюзивному інтерв’ю Укрінформу.
У ДИТИНСТВІ ЙШЛА НЕ ДО ДРУЗІВ, А ДО МУЗИКИ – ТАМ БУВ МІЙ СВІТ
- Пані Наталіє, дивлячись на ваші рухи, емоції, енергію, розумію, що для вас це не просто робота, а стан душі. Ви з дитинства мріяли стати диригентом?
- Це дуже непроста історія. По-перше, у мене родина не є музикантами: тато – інженер, мама – бухгалтер, серед бабусь-дідусів також немає музикантів. Зазвичай, діти, народжені в музичній родині, отримують від батьків опіку, підтримку. В таких сім’ях знають, як виховувати, щоб дитина здобула освіту й стала на професійний мистецький шлях, спрямовують її. І це відбувається дуже рано. Наприклад, скрипалі починають вчитися з 4-6 років. Якщо пізніше, то неможливо стати нормальним скрипалем, бо у ранньому віці формуються дрібні м’язи руки. Якщо цей момент упустити, то наздогнати неможливо.
- То з чого почався ваш музичний шлях?
- До музичної школи потрапила випадково, в 6-7 років мама привела мене, аби я мала хоч якусь музичну освіту. І зараз дуже важко пригадати, коли саме почалася вся ця історія, коли я відчула свободу в музикуванні, коли усвідомила, що музика для мене є єдиною можливою мовою. Це відбувається на несвідомому рівні. Чим дорослішою ставала, тим більше знайомилася зі світовою музикою. Насправді, я – повний аматор. Мною ніхто не займався і лиш завдяки випадковим зустрічам і знайомствам я відкрила для себе музику, до якої академічні музиканти не мали жодного пієтету. А я мала. Я не до друзів йшла, а до музики, там був мій дім. Відкривала її як диво і в якийсь момент музика стала більшою, аніж світ навколо мене.
- Освіту в музичній школі ви, очевидно, починали з якогось музичного інструмента?
- Мама віддала мене на домбру (струнний щипковий народний інструмент – ред.). Вибір такий пояснювався тим, що мама після війни лишилася сиротою і виховувалася в дитячому будинку, де був оркестр музичних інструментів, і в ньому вона грала на домбрі. Ще вплинуло те, що навчання на народних інструментах було дешевшим.
- Розкажіть трохи про домбру, будь ласка.
- Домбра – цікавий інструмент, практично не має своєї музичної літератури, використовує скрипкову музику, попри те, що це абсолютно різні інструменти (спільне в них лише те, що вони мають струни). Скрипкову музичну літературу я й вивчала. Вчителька, яка за мене взялася, надала мені необмежений доступ до своєї величезної шафи, повністю забитої нотами. І я тоді сама собі переграла все, що можливо було. Наприклад, переграла обидва скрипкові соло з «Лебединого озера», твори французького барокового композитора Рамо, Вівальді. Звичайно, цю музику відтворити не могла, але відтворювала її в собі, всередині.
СТАТИ ДИРИГЕНТОМ ДЛЯ МЕНЕ БУЛО ВСЕ ОДНО, ЩО ПОЛЕТІТИ У КОСМОС
- Отже, таким чином ви самі в собі виховали диригента?
- Про диригентство тоді навіть і не думала, мені 7-8 років було. Просто чула, як має звучати ця скрипка. Вона не існувала, була вдаваною, але я її чула. Потім я закінчила музичну школу по класу фортепіано. Але все починалося зовсім нетипово.
Стати диригентом для мене було тим самим, що стати космонавтом. Поруч зі мною не було людей, які могли мене направити на правильний шлях. Потім я вступила до музичної академії в Києві (Національна музична академія України імені П.І. Чайковського, до 1995 року — Київська консерваторія – ред.), зустріла свого вчителя – народного артиста України, диригента Національної опери України Алліна Власенка, який викладає в академії вже багато десятиліть. Думаю, енергія всередині була такою, що я йшла із закритими очима, але знайшла свій шлях. Спочатку факультативно закінчила оперно-симфонічне диригування, а потім вступила на такий факультет до консерваторії й провчилася ще чотири роки.
- Шлях від отримання освіти до справжнього диригенства був не менш тернистим?
- Саме завдяки моєму викладачеві, мала змогу познайомитися й попрацювати зі справжнім оркестром на репетиціях і концертах, навіть на гастролі їздила. На 4-му курсі, як заключний екзамен, мала виконати програму із Національним оркестром України. І щоб не виходити без підготовки перед найкращим колективом України, поїхала до Луганська, бо Луганська філармонія запросила мене зіграти саме ці твори. Більше того, запропонували контракт на місце головного диригента і художнього керівника. Для мене, киянки у третьому поколінні, яка зі свого Києва надовго ніколи не виїжджала, це було непросте рішення. Але усвідомлювала й те, що іншого шляху не маю. Диригентом стають не в класі, а виключно працюючи кожного дня із симфонічним оркестром, розуміючи його специфіку й природу. Так само, як і мистецтво спілкування з людьми, якому не вчать у консерваторії. Диригентам потрібно викладати психологію, аби вони не витрачали на це колосальні зусилля після отримання освіти.
МУЗИКА ДАЄ ФАНТАСТИЧНУ СВОБОДУ, СТВОРЮЄ ІДЕАЛЬНИЙ СВІТ
- Керувати будь-яким колективом – непроста справа, творчим колективом – складніше вдвічі. У вашому колективі зараз одні солісти, всі музиканти з іменем, всі зірки. Як досягаєте того, щоб оркестр був одним цілим?
- Всі люди різні, але ми, музиканти в оркестрі – як священики в храмі. Коли вони заходять всередину, розуміють, що там відбувається, що мають робити. Вони перестають значною мірою бути тими людьми, якими є в житті. Перед Богом усі рівні, як і перед музикою. Ми служимо музиці, це наша місія, ми так живемо.
- Ви зауважили раніше про енергію, яка всліпу привела вас у професію. На концерті в Анкарі, хоч ми і спостерігали за вами зі спини, здавалося, що енергія б’є з вас. Звідки ця енергія і що відбувається всередині, коли ви диригуєте?
- Коли диригую, проживаю ціле життя. І воно більш інтенсивне, ніж життя не на сцені. І саме концентрація цього життя в дуже короткий період дає ту енергію. В один і той самий час переживаю дуже багато речей, які в житті не можу пережити.
- Маєте якісь образи, картинки, окрім оркестру перед собою?
- Оркестр практично не бачу. Виділяю людей, з ними спілкуюся, але це поруч, ніби в дзеркалі відбиття, дві реальності присутні в той момент. Музика дає фантастичну свободу висловлювання. Я будую світ, якого не існує. Ідеальний світ, в якому я хотіла б жити. І на сцені я проживаю справжнє життя у цьому світі.
ХОЧУ ЗУСТРІТИ ДИВО І ПЕРЕД НИМ ВІДЧУВАТИ СЕБЕ ДОСТОЙНО
- Про що мрієте? Грандіозну мрію в професійному плані маєте? Наприклад, вийти на конкретну сцену чи попрацювати з якимось оркестром?
- Мені дуже цікаво було б ще вчитися, тому що музика – вона безкінечна: скільки не відчиняєш дверей, за ними бачиш ще і ще двері. Але не всі можеш відчинити, бо для цього потрібні знання. Мрію працювати з оркестрами, які мене збагатять у сприйнятті звуку. Мрію зустріти диво і перед ним відчувати себе достойно.
Хочу в житті зустріти оркестр чи навіть не один, для дуже серйозної розмови. Не просто подиригувати знаменитим оркестром, а мати серйозну розмову і бути готовою до неї на той момент, коли це станеться. В цьому – елемент спільного збагачення. Коли припиняється цей обмін, людина «консервується». Ще хочу, щоб кохана людина була в моєму житті постійно, цього не вистачає. Маю величезну кількість любові, вона розриває, її потрібно віддавати, не лише в мистецтві.
ДИРИГУВАТИ КАМЕРНИМ ОРКЕСТРОМ – ЦЕ ВЕСТИ ІНТИМНУ РОЗМОВУ, СИМФОНІЧНИМ – КЕРУВАТИ ОКРЕМИМ СВІТОМ
- Ви не вперше в Анкарі. Чи можете порівняти, як було працювати минулого разу з президентським, а цього разу зі своїм рідним оркестром. Це як спілкуватися з рідними і з гостями?
- Не сказала б, що ця асоціація правильна. Мій оркестр – камерний, президентський – симфонічний. То інший масштаб. Там не можна говорити на «інтимні» теми настільки відверто. Симфонічний оркестр вимагає іншого масштабу висловлення, навіть коли він грає дуже інтимні речі, їх виконують 80 або 90 людей. Це не схоже на бесіду з близькою людиною, як із камерним оркестром. Але симфонічний оркестр може творити дива, які не може камерний. Це величезна планета. Створення музики для симфонічного оркестру – це як створення цілого світу. Камерний – це інтимна розмова, заглиблення в себе. Тому не питання в тому, свій оркестр чи ні, – це просто інші відчуття.
- А от ці рухи, через які складається враження, що кожен м’яз у вашому тілі перебуває на межі максимального напруження.
- Є обов’язкові рухи, які передають певну інформацію. Диригентів вчать керувати оркестром, спираючись на мову. Але як навчити передати емоцію? Це і рух, і міміка, і звуки. Тому немає диригентів, схожих один на одного. Неемоційні диригенти повідомляють оркестру – який розмір, в якому темпі грати, але не додають інформації щодо музики. З ними зручно грати, але вони ні про що не говорять. Так воно і звучить: музика ні про що. А якщо є бажання щось відобразити і сказати щось більше, то лишається обов’язково «абетка», а все інше – відповідно до індивідуальності кожного диригента.
У ПОГОНІ ЗА ГЛЯДАЧЕМ, У СВІТІ ЗАРАЗ – МОДА НА ЖІНОК-ДИРИГЕНТІВ
- Довгий час професія диригента вважалася чоловічою. Але нині часи змінилися і українцям стали відомі такі імена як Оксана Мадараш, Оксана Линів.
- Є ще Алла Кульбаба, вона працює в Національній опері України вже дуже довго. Це все талановиті й віддані свої справі люди. Але є й інший бік питання. Можу сказати, що зараз у світі – мода на жінок-диригентів. Це тренд, хоч і не дуже влучне слово, але так воно виглядає. Останні 3-4, може й 5 років – це процес, який я бачу по всіх країнах. Азійські країни, Америка, де це давно вже процвітає, а тоді вже й Європа. Це модно! Якісь дівчатка 16-18, 20-22 роки, такі гарні дівчатка – і так диригують. І вони виходять у спідничках і так вони все це роблять, дуже емоційно, з енергією.
Але, вибачте, при чому тут Бетховен? Це все – різні речі. Це просто елемент якогось шоу. І мені іноді соромно дивитися на таке. Але помічаю це навіть у провідних європейських оркестрах. Чому це сталося? Моя відповідь така: люди, які запрошують подібних шеф-диригентів, які фактично такими бути не можуть, бо не займаються музикою, намагаються повернути таким чином публіку в зал, чимось її зацікавити.
ПРО ЗЦІЛЕННЯ МУЗИКОЮ: УКРАЇНЦЯМ РАДЖУ СЛУХАТИ МУЗИКУ ЧАСІВ БАРОКО
- Маєте твори, які завжди приємно диригувати і навпаки ті, за які ніколи не беретеся?
- Є такі, які я не люблю диригувати й не диригую, бо вони погано в мене виходять. Якщо чесно, не дуже люблю попсову музику. І навіть прекрасний композитор Йоганн Штраус, він – віденська класика, на його музиці вчилися багато класичних композиторів, як і він сам всотував культуру австрійської музики. Це не розважальна музика, я її дуже шаную, слухаю іноді, але відтворити її з таким ароматом, атмосферою, шармом і високою культурою я не можу, мені не цікаво. А є люди, які вміють це робити, і тоді це диво.
Мені цікава музика, яка в собі має драматичний початок, конфлікт, трагедію. Щоб була драма. Я така по характеру і тут я відповідаю собі. Ще в дитинстві в моїх очах бачили глибоку трагедію, а насправді її не було. Це живе в мені, й світ я бачу не через рожеві окуляри. На біль людський чи в музиці відгукуюся інтенсивніше, ніж на щасливі емоції, на милування. Зараз трохи трансформуюся в той бік, а 10-15 років була лише трагедія, ступінь якої навіть важко уявити. Ніби зі світу цю енергію беру, але вона не моя.
- Нам, українцям, зараз можна багато з чого почерпнути трагічності, як і загалом у світі. Чи може музика зцілювати? Що ви порадили б слухати українцям?
- Раджу слухати музику часів бароко. Тоді естетика та філософія музики забороняла композиторам використовувати болючі, драматичні й створювати негармонійні звуки. Ідея була така, що музика має лікувати не лише емоційно, психічно, а й також фізично. Це філософія того періоду: музика, яка допомагає очистити душу від будь-якого болю. Ця музика ніби купає людську душу в світлі, як дитину купають.
Слухала би Моцарта, безкінечно, ще Гайдна, а також ранню класичну музику. Вона показує невимовну гармонію світу, яка існує за будь-яких умов. Ідеальна краса, яку не ми створюємо, вона просто існує, гармонує з природою. От цю музику і слід слухати, аби зцілюватися.
Автор: Ольга Будник
Колективи: Київський камерний оркестр
Диригенти: Наталія Пономарчук
Концертна організація: Національна філармонія України
Джерело: Укрінформ
|