| Інтерв'ю |
|
|
|
|
У чому суперсила українського фольклору? Ганна Гриніва в інтерв'ю із Захаром Давиденком
2 серпня, субота
Поширити у Facebook
Цьогоріч у Рудольштадті вкотре відбувся фестиваль музики народів світу, де Україну представляла співачка Ганна Гриніва. В її творчості переплітаються електроніка, джаз та український фольклор. Як це поєднувати на сцені? І як транслювати український голос на закордонну аудиторію?
Про це і не тільки Захар Давиденко поспілкувався з Ганною Гринівою в межах проєкту "Час інтерв'ю" на Радіо Культура.
Як усе почалося?
Я все життя займаюся музикою. Мама — класична піаністка, тому я не мала багато вибору: треба було співати, грати на фортепіано, танцювати. Але це була класична музика, в якій мені бракувало місця, щоб виражати себе. Пізніше я почала займатися джазом.
Я завжди грала на фортепіано, співала в хорах чи грала у гуртах, але ніколи не думала про те, що це може стати моїм професійним життям. Коли в мене з'явилися перші гроші — одразу купила фортепіано: треба щоб у кімнаті стояв інструмент, так має бути.
Я навчалася на факультеті філософії в Лейпцигу і за обміном приїхала студіювати в університет Шевченка в Києві. Це були 2011–2012 роки, тоді багато всього сталося. Вийшло так, що замість сидіти на парах я грала і співала на кухні у Макса. Макс і Андрій — це два гітаристи, з якими я познайомилась у Києві. Ми просто програли весь той рік, коли я навчалася у Шевченка. У Києві я зіграла свій перший концерт саме з власною музикою. І коли я повернулася до Німеччини, зрозуміла: неважливо, що буде, але єдина справа, якою я справді можу займатися все життя — не філософія, а музика. Тоді я пішла на факультет джазового співу, навчалася у Веймарі, в Берліні й так далі.
Батьки емігрували до Німеччини, коли мені було 13 років, у 2002-му. Завжди кажу, що я "українська артистка based in Berlin".
Музика, якою займаюся — український фольклор з різними іншими музичними стилями. Думаю, це найправильніший опис того, хто я є. Але моя ідентичність — окрема, довга і складна тема.
Звідки в академічному музичному контексті з'явився український фольклор?
Коли навчалася на джазовому факультеті, вивчала багато традицій, історію джазу, я зрозуміла, що сила джазу — в афроамериканській традиції та фольклорі.
Тоді я відчула, що ці пісні дуже класні й можна багато чого навчитися, але це не мій фольклор, тому я ніколи не зможу його так переконливо заспівати, як Арета Франклін чи Елла Фіцджеральд.
Потім я мала розмову з татом, і він сказав: у мене є збірник українських пісень, подарований колежанкою на День незалежності України у 1991 році, — подивись, може, щось знайдеш. І там я знайшла "Ой літає соколонько".
Це були 2013–2014 роки, я зробила перше аранжування. Тоді в мене невеликий хор був у Берліні, і вони сказали, що це класно, так мене підтримали, тож я почала цим займатися далі. Усвідомила, що так воно і є: це мій фольклор, моє коріння і я можу використовувати все, чого навчилася в консерваторії, як інструменти, щоб співати фольклор.
Де шукаєте музичний фольклор, який потім інтерпретуєте у творчості?
Почала з того невеликого збірника, там було багато відомих пісень. Я завжди хотіла щось менш відоме, без потужного контексту. Швидко зрозуміла, що фольклор не можна прописати в ноти, бо він живе саме людьми, які його співають, вкладають своє життя, розказують історії навколо пісень.
У 2018 році я поїхала різними регіонами України, щоб пошукати бабусь, які пам'ятають давні пісні. Це було непросто. Я — наївна — уявляла, що поїду в якесь село й питатиму, хто вміє співати. Не пам'ятаю, де це було, але єдина бабуся в тому селі сказала: "Я не хочу". Що вдієш? Поїхала назад. Тоді я стала шукати більше.
У фольклористичній роботі люди їздять роками, знаючи, куди саме їхати, накопичують матеріал. А я мала два тижні. Знайшлися фольклористи, які мені допомогли. Ірина Федун показала записи в музичній академії у Львові, здійснила зі мною подорож по Карпатах. Ми були на Бойківському фестивалі.
Потім я познайомилася з Олексієм Зайцем із села Фасова, була в нього, також у Крячківці, у Криворівні, записувала людей. Від того нетворкінгу з'явилося чимало інформації, багато інсайтів, де можна шукати традиційну музику.
Чи існують внутрішні заборони або обмеження, коли експериментуєте з музичним фольклором?
Я дуже багато експериментую. Але результат має бути таким: якщо щось "клацає" мені, коли я чую пісню, то намагаюся зрозуміти, що саме є найголовнішою частиною цієї пісні, її серцем. Стараюся в аранжуванні просто підтримати цей меседж, суть пісні, і все навколо зробити так, щоб мелодія гарно пролунала.
Ви зараз виступаєте у двох форматах. Перший — електронний: музика створюється за допомогою лупстанції — пристрою для зациклення мелодичних малюнків. Другий формат — акустичний, джаз у поєднанні з українським фольклором, для чого ви зібрали власний гурт. Ознайомимося спочатку з першим форматом. Коли у вашому житті з'явився лупер?
У 2017-му. Я тоді вже два роки навчалась у Веймарі. Один із моїх двох професорів знаний тим, що почав ще у 90-х працювати з лупером. Веймар — гарне містечко, університет дуже класний, але воно маленьке, тому там немає величезної музичної сцени, щоб постійно грати з новими людьми. І я виділила час, щоб робити музику саме з собою. Купила лупер і навчалася різних технік. У певний момент я збагнула: треба відходити від того, що є тільки голос і лупстанція, тож дозволила собі інші технічні примочки, щоб було трохи цікавіше.
Лупер — це квадратна штука, там багато кнопочок. Найголовніша кнопка — record. Натискаєш на неї, співаєш, вона записує тебе одразу, ще раз натискаєш, і вона програє те, що ти заспівала. І потім можеш наверх першої мелодії заспівати другу, тоді буде двоголосся. Коли другу доспівала, заспівати третій, четвертий, десятий, дванадцятий раз, і вийде дуже багато голосів. Таких кнопочок на моєму лупері п'ять — тобто я можу, якщо захочу, записати п'ять різних хорів, а потім ще й ефекти різні на них накласти.
Тоді раптом замість мелодії додається та сама мелодія октавою нижче, і виходить, ніби якийсь бас грає, можна так це використовувати. Головна функція лупстанції полягає в тому, що можна наживо записати власний хор.
Електронна музика в поєднанні з українським фольклором у стінах лютеранської церкви, збудованої у 1637 році, — доволі епатажний перформанс. Чи були у вашій кар'єрі дивніші виступи?
Мені здається, що танцювальна музика в кірхах — це доволі дивно. Я багато разів грала в різних церквах у Німеччині. І завжди люди починають танцювати, а потім кажуть: це вперше, коли я в церкві затанцювала. Чи було в мене щось дивніше? Запрошували виступати в пивоварні, там дуже класна акустика, але я ще там не грала.
Чи пам'ятаєте момент, коли під час перформансу відчули, що все робите правильно — маєте відгук публіки, розумієте, що створюєте щось особливе й потрібне для аудиторії?
Виступ, коли люди вперше затанцювали, коли я виступала соло. Це було в Берліні три-чотири роки тому, в UFA Studios. Вони робили невеликий фестиваль і запросили мене зіграти соло. Людям дуже сподобалося, вони танцювали. Я зрозуміла, як це класно, коли танцюють під твою музику, адже одразу відчуваєш, що енергетика йде назад. Щось дуже особливе.
У вашому доробку чимало різної музики. До чого більше лежить серце — чогось танцювального чи спокійнішого, атмосфернішого?
Важко сказати. У моїй програмі дуже багато різних пісень. Завжди кажу, що це імпровізована фольктроніка з українським фольком. Є сферичні, де можна просто полежати. Є танцювальні, є комплексніші, де варто послухати, бо відбувається щось цікаве. Не знаю, чи обов'язково їх розділяти, але можна експериментувати. Музика має щось, чого не можна вимовити чи пояснити, та відчуваєш: щось у тобі відбувається, тебе чіпляє, щось змінюється, зокрема твій настрій, щось є у мелодії, у ритмі — і тоді байдуже, чи танцювальна, чи атмосферна музика, бо йдеться не про це.
Музичні експерименти з українським фольклором не завжди завершуються успішно, як ви зауважили. Коли розумієте, що з піснею нічого не вдається зробити, ви просто даєте їй спокій, як-от у випадку пісні "Ой у полі древо" із села Крячківка.
Така, як в оригіналі, вона найкрасивіша, тобто з нею нічого робити не треба і не можна. Є такі пісні. Я спробувала й одразу зрозуміла, що не варто: заспівала мелодію, ритм собі придумала, а він усе руйнує, той ритм. І я думаю, навіщо? Все перепробувала, нічого не підходить. Найкрасивіше — коли просто хор.
Поговорімо про акустичний формат — адже він був задовго до того, як ви вперше взяли в руки лупер.
Я почала робити обробки українського фольку саме з інструментальною версією, це було у 2013–2014 роках. У мене тоді було тріо. Я принесла свою першу обробку фольклорної пісні — їм сподобалось. Із цього тріо постав квінтет, із квінтету переросло в квінтет… Саме з цим ансамблем ми граємо разом уже понад 10 років. Пізніше я почала займатися з лупстанцією і шукати інший формат. Але квінтет завжди залишався.
Мені подобається, коли є можливість імпровізувати і грати з іншими музикантами. Обожнюю імпровізацію: вона дуже важлива й у сольній програмі, й у квінтеті.
Хочеться, щоб була інша людина, яка докладе свій внесок, щоб не все черпати лише з самої себе. З квінтетом це по-іншому відбувається: інші аранжування, комплексніші гармонії, взагалі інший формат.
Хто ці люди, що творять синергію разом із вами на сцені?
У складі команди: Матіас Руппніґ на барабанах, він був моїм першим драмером з 2015 року; Повел Відестранд на клавішах, він теж давно грає, з 2016-го; на саксофоні Ваня Славін, він нещодавно до нас приєднався (до того був Мусіна Ебобіссе, але він виїхав з Німеччини, Ваня з нами десь один рік чи два), а на контрабасі зараз Лоренц Гайґенгубер, він з Баварії, як і басист, який до нього з нами грав. Вони навчалися у тих самих людей, контрабаси у них з однієї майстерні. Але Том переїхав в Австралію, тому зараз нам грає Лоренц.
Наскільки важко іноземцям працювати з музичним українським фольклором?
Я чимало пояснюю, з одного боку. З другого — не думаю, що насправді важливо щось їм пояснювати. Якщо музика до тебе доходить, вона особлива. І вона до них досягає. Іноземці не розуміють слів, але відчувають музику, її дух.
У моїх аранжуваннях і обробках уже багато всього прописано, і музиканти відштовхуються не від мелодії, а від гармонії та ритмів, які я продумала. Їх досягає ця музика, вони відчувають і допомагають її нести.
Я ж обрала колектив не через те, що вони можуть грати суперкруті фрази абощо, у моїх музикантів є відкритість, зацікавленість. Вони дуже особливі люди, які можуть розкритися і внести свою душу в цю музику.
На фестивалі у Рудольштадті ви дали два концерти. Я бачив їх наживо і був щиро вражений, як реагувала публіка. Було дуже приємно бачити, як люди аплодували стоячи після кожної пісні вашого виступу в церкві.
Це чудовий фестиваль: люди, які їздять туди роками, люди, які допомагають організовувати, які волонтерять, щоб усе відбувалося. Саме місто має особливий вайб. Люди приїжджають із відкритою душею до різних музикантів з усього світу, ходять на концерти й насолоджуються. Коли опиняєшся там — відчуваєш, що можна мати надію, що може бути ще щось хороше в нашому житті.
Український фольклор — це не так просто, як може здатися на перший погляд. Наскільки важливо пояснювати контекст? Чи мистецького враження достатньо під час виступів?
Думаю, це залежить від музики. Мені здається, дуже важливо давати контекст. Звісно, якщо не розумієш мови, можна відчути, що це драйвова пісня, під яку можна потанцювати з чудовою мелодією, чи вкай сумна пісня, де танцювати не варто.
Однак, якщо прослухати півтори години концерту, важливіше й цікавіше розуміти конкретну історію. Крім того, ці історії багато розказують про нашу культуру, історію, ідентичність, яка набагато комплексніша, ніж просто хороші пісні, сумні й веселі.
Певною мірою ви сприймаєте свою музику як культурну дипломатію. Чому?
Моя музика чимало несе в собі. Можна дипломатично розмовляти, домовлятися на інтелектуальному рівні. А є інший рівень інформації, яка доходить прямо, де можна не лише зрозуміти, а й відчути. Кілька місяців тому я мала концерт в Австралії. Потім до мене підійшов чоловік і сказав: я проревів увесь концерт.
Його перший висновок — це ж класна країна, як же так може бути?! Тобто з того, що він просто послухав музику, він почув, відчув і зрозумів: це класна культура, не чіпайте її! Я ж не пояснювала цього, а просто заспівала. Тому я вважаю, що це культурна дипломатія.
Чи доводилося за останні роки стикатися з непорозумінням з боку закордонної публіки? Наскільки легко чи важко встановлювати зв'язок з аудиторією, щоб досягти розуміння?
Я ще ніколи не стикалася з нерозумінням у сенсі недовіри, але, можливо, з нерозумінням у плані "я хочу розуміти краще, ніж зараз, а поки не можу, допоможіть". Тобто люди хочуть поговорити, у них чимало запитань, вони хочуть зрозуміти — як, чому тільки у 2022 році прояснилося, що Україна має власну територію і мову, а ми про це не знали? Є зацікавленість.
На початку дуже часто питали, у людей було відчуття, що вони мають на це право і я маю їм обов'язково пояснити — бо як же так, мовляв, дуже комплексно і складно. Це було вкрай образливо. Але, думаю, тепер люди, якщо намагаються зрозуміти, не вимагають, що мусиш усе їм пояснювати, бо ти українка.
Часто доводиться фільтрувати те, що кортіло б сказати зі сцени?
Дуже сильно і завжди. Я розумію, що є різні менталітети, різна культура, різні кодекси суспільства. Німеччина дуже відрізняється від українського соціуму, і я добре це знаю, бо довго тут живу, встигла вивчити і зрозуміти. Це завжди фільтрується.
Утім, ви тримаєте закордонну аудиторію в курсі того, що відбувається в Україні. Під час ваших виступів люди чують не тільки український фольклор чи факти про нашу традиційну культуру.
Це і заголовки новин, й історія, і як вона перекладається… Наприклад, та сама forced migration — коли ти хочеш залишатися вдома, а не можна. Сьогодні так є, і це боляче. Інколи я можу себе емоційно стримати: це мої приватні емоції, і зараз відбувається перформанс. Але не дуже добре виходить, бо для мене музика — не розважальна, навіть якщо люди танцюють.
Музика занадто важлива, щоб думати про неї просто як про розвагу. Я не можу себе відокремити — бо якщо це робити, я не зможу так співати, так говорити, не зможу бути в музиці й доносити почуття.
Нещодавно зустрілася з одним чоловіком. Він сказав, що вже не виступає, бо вважає, що зараз не має сил когось розважати. Я подумала: у тебе немає сили розважати — це так пафосно. Немає сил — це щось інше означає для мене. Але іноді я його розумію, бо часом стоїш на сцені й розгортаєш усе своє внутрішнє назовні. Щоб усі дивилися й розуміли, що це таке, не завжди приємно.
Як відпочиваєте і звідки черпаєте ресурс?
З сім'єю, з друзями — абсолютно нічого не робимо. Лежимо в ліжку, дивимося в небо. Чи просто йдемо гуляти. У мене багато чого відбувається, я часто в дорозі.
Завжди є певний рівень нервозності, у позитивному й негативному форматі. Тож, якщо я відпочиваю, просто хочу, щоб нічого не відбувалося. На природі відпочиваю дуже, біля річки.
За кордоном у вас велика аудиторія, ви постійно виступаєте на багатьох фестивалях і різних шоукейсах. А в Україні ваша публіка менша, і виступи бувають рідше. Чому так?
Я почала займатися музикою, коли вже не жила в Україні, тому весь мій нетворк не в Україні. Кілька разів я намагалася заходити на український ринок. Уперше це сталося у 2020-му під час ковіду. Тоді було незрозуміло — це триватиме два-три роки чи вже назавжди. Я тоді познайомилася з агенцією Urban Lys у Львові, ми знімали там відеокліп. Це було класно, але ковід тривав.
Попри гастролі всім світом, вам бракує українськості й українського контексту?
Дуже бракує. Особливо коли їду туди й повертаюся — розумію, як я навчилася жити тут.
Це така міграційна історія: приїжджаєш і усвідомлюєш, що суспільство не таке, яке ти знаєш і розумієш, яке твоє. Намагаєшся підлаштуватися, щоб не бути аутсайдером, звикаєш до цього — і загалом усе працює, ніхто нічого не помічає, сама вже забуваєш, що некомфортно, до того як приїжджаєш назад, потім повертаєшся і знову стараєшся підлаштуватися.
Німці дуже раціональні й холодні люди, порівняно з українським менталітетом. Звісно, такого не буває, що всі українці — такі, а німці — такі. Але, думаю, найважливіше — це емоційність і відвертість.
Джерело: suspilne.media
|