|
|
«З дитинства не уявляв себе в іншій професії — тільки у музиці»
Сьогодні
Поширити у Facebook
Головний диригент Одеського театру опери та балету, завідувач кафедрою оперної підготовки Одеської національної музичної академії ім. А. В. Нежданової, головний запрошений диригент академічного симфонічного оркестру Запорізької обласної філармонії, заслужений артист України Василь Коваль розповів журналістці «ВЗ», як покроково втілював у життя свої мрії і підкорював музичний Олімп
Про те, що у Львові відбулася унікальна мистецька подія — всесвітньо відомий скрипаль, діяч культури, педагог і відомий меценат Міхаель Стріхарж вручив міжнародні відзнаки імені фонду Michael Stricharz Foundation Dall‘Arco Hamburg, «ВЗ» розповідав.
Засновник Фонду Міхаель Стріхарж цього разу вручив найбільше нагород — 12. Серед інших нагороджених — колишній головний хормейстер Львівського театру опери та балету імені Соломії Крушельницької, а нині — головний диригент Одеського театру опери та балету, заслужений артист України Василь Коваль.
Про високу нагороду, перехід в Одеську оперу та популяризацію української класичної музики Василь Коваль розповів журналістці «ВЗ».
Нагороду Фонду Міхаеля Стріхаржа разом з Василем Ковалем отримала і колишній керівник літературно-драматургічного відділу Львівської опери Надія Труш
— Пане Василю, що для вас означає нагорода Фонду Міхаеля Стріхаржа?
— Я отримав скіпетр Бетховена. Для мене це знаково, як для диригента. Це дуже почесно ще й тому, що на врученні були також відомі музиканти, співаки, інші творчі особистості з усієї України.
— Торік ви стали головним диригентом Одеського театру опери та балету. Як вас зустрів хор, балет, музиканти, адже ви прийшли з львівського театру, у якому служили понад 15 років?
— Ні, я прийшов з Дніпровського академічного театру опери та балету, де працював диригентом-постановником та з Запорізької обласної філармонії, в якій був головним диригентом. Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької був ще раніше. Для мене особисто не має значення розташування театру — на Сході чи Заході України. Всюди працюють високопрофесійні українські музиканти. Важливе комунікування з людьми, творча атмосфера і професійний підхід до справи. В Одеській опері саме так і є, тому праця приємна і творча. Скажу чесно: колектив мене сприйняв добре і як людину, і як фахівця, а це надихає і допомагає в роботі. Відчуваю велику підтримку та довіру також від дирекції театру, зокрема — від генеральної директорки та художньої керівниці театру Надії Бабіч, яка дуже вболіває, як за театр в цілому, так і за нас всіх. Я відразу влився в роботу, оскільки мав багато творчих задумів.
Маю їх і зараз як диригент — а це вистави, які би хотів поставити, музика, яку би хотів виконувати, зокрема — задля розвитку театру та підтримки високого мистецького рівня. Окрім того, співпрацюю з багатьма колективами. До прикладу, я — головний запрошений диригент академічного симфонічного оркестру Запорізької обласної філармонії, а до Одеси працював ще й у Дніпровському театрі і з великою приємністю згадую той час, коли служив цьому театру. Попри те, що Запоріжжя дуже близько до зони бойових дій, там відбуваються цікаві концерти. Дуже люблю і поважаю цей колектив, бо це справді надзвичайно талановиті і працьовиті музиканти на чолі з генеральною директоркою Іриною Конарєвою. Ірина Едуардівна у такий важкий час тримає філармонію на високому рівні. Стосовно Одеської національної опери, то я щасливий, що маю за честь служити цьому славетному театру — найстарішому в Україні і одному з найкращих у Європі. У нас багатий оперний і балетний репертуар, окрім того, відбуваються органні концерти, є свій справжній чудовий орган.
Зрештою, в Одеській опері відбуваються концерти вокальної і симфонічної музики. Іншими словами, наш театр є універсальним у плані виконання різноформатної музики. А у «Сховищі» (так називається локація) ми зробили також концертний майданчик, у якому даємо вистави і проводимо концерти.
— Чула, що з вашим приходом в Одеський оперний ви багато чого запровадили нового…
— Перш за все, попри світовий класичний репертуар, а це основа будь-якого оперного театру, намагаюся популяризувати українську класику. Знаковим для мене було поставити кантату-симфонію «Кавказ» Станіслава Людкевича. Ми переосмислили тексти Шевченка на сьогоднішній лад, до прикладу, що за останні 100 років відбувалося в Україні. Це і знищення культури, і Голокост. Одеситам сподобалося, глядачі підходили і просили виконувати «Кавказ» ще. Музика у кантаті-симфонії чудова, оркестрові подобається її виконувати. А постановка з відео інсталяцією, яку ми ретельно шукали в державних архівах, режисерсько майстерно влилась у музичну канву. Окрім того, ми повернули до репертуару зі світової класики «Реквієм» Верді, тепер хочемо повернути «Бал-маскарад», у планах поставити «Паяци» Леонкавалло, з української класики поставили «Наталку Полтавку» Миколи Лисенка. На мою думку, ця вистава має бути у репертуарі кожного українського театру. Зараз йде робота над постановкою «Запорожця за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського — у класичній, правильній інтерпретації, адже там є серйозний історичний сюжет, а за радянських часів, це все було перекручено, і ми знали виставу зовсім в іншому світлі.
У балеті також маємо новинки — поставили «Лісову пісню» за Лесею Українкою, вона у нас має назву «LISOVA». Її поставила молода балетмейстерка з Києва Олеся Шляхтич, і ця вистава також має великий успіх. Пишаюся, що минулого сезону ми зробили прекрасний концерт до Шевченківських днів, де представили Тараса Шевченка не таким, як колись його бачили на картинах у шапці-бурці і в кожусі, а людину високоосвічену, культурну, яка розуміється не тільки в живописі і поезії, а ще й в музиці, бо ж є його цитати про ті чи інші опери, симфонічні уривки. Нам у цьому допомагала колишній керівник літературної частини Львівської національної опери Надія Труш, яка зробила цікавий сценарій до цього свята.
— А що пропонуєте дітям?
— У нас є великий репертуар для дітей, серед яких виконується: «Попелюшка», «Дюймовонька», «Білосніжка і семеро гномів» «Мистецькі подорожі маленького музиканта» та багато іншого. Дитяча балетна школа також має у театрі свої вистави. Знаєте, в Одеському театрі опери та балету йде загалом понад 20 різних музичних назв в місяць. І це не лише опери, це — концерти, дитячі вистави, балети, органні концерти тощо. Насправді, це дуже багато.
— Не раз спостерігала, як перед Львівською оперою вишиковується довжелезна черга перед виставою, чого не було раніше. А як з цим в Одесі?
— Нам складніше. Львів у цьому плані зараз у виграші. Чому? Бо з усієї України багато людей тимчасово переїхали на західну частину України, зокрема — до Львова, тож чимало поціновувачів музичної культури зараз саме тут. За моїми спостереженнями і, дослухаючись до того, що кажуть люди, велика кількість справжніх театралів через війну виїхала. Та, попри все, глядачі в Одеський оперний театр ходять. Можливо, не так, як би нам хотілося, але ходять. І ми цьому радіємо. Хочеться розраховувати не тільки на одеського глядача, але, на жаль, туристів зараз дуже мало.
— Диригент — це не лише випускник консерваторії…
— Для роботи потрібно мати репертуар і постійно його оновлювати, доповнювати. Робота диригента не лише у часі репетицій, а коли прийшов додому можеш займатися своїми справами. Насправді, це практично цілодобова праця. Після репетиції аналізую, прослуховую запис з вистави, обдумую наступну репетицію, дуже багато всього…
— Коли приходите в інший театр як запрошений диригент, як даєте собі раду у чужому колективі?
— Важливо, як я вже казав, вміти комунікувати з людьми. Окрім того, що треба бути професіоналом, треба зуміти знайти спільну мову з колективом. Мені це вдається, на щастя. І тішуся, що мене люблять там, де я працюю.
— Під час вистав, симфонічних концертів трапляються непередбачувані, іноді навіть курйозні ситуації, до прикладу, хтось з артистів впав в оркестрову яму, чи інший форс-мажор, коли довелося зупиняти виставу…
— (Сміється. — Г. Я.). У нас, на щастя, нічого подібного не траплялося. Ми працюємо гарно і злагоджено. Єдине, що нам перешкоджає, це повітряні тривоги
Дуже прикро, коли ти диригуєш, іноді доходиш до знакового кульмінаційного моменту, а тут — раз, і завіса закривається. Якщо тривога затягнулася, частина глядачів йде додому, а музиканти вже емоційно виснажені, тоді і працювати складніше. Це єдине, що нам перешкоджає.
— Як ви прийшли у музику?
— Зі семи років я у музиці. Закінчив хорову, школу у Мукачеві, де я народився. У нас музична сім’я. Батька рідний брат був викладачем у музичній школі, а родина наша — співоча. Вечорами часом збиралися, грали на різних інструментах і співали. Я ріс у такій музичній атмосфері. Тому те, що я пішов у музику, нема нічого дивного.
Паралельно з хоровою закінчив ще й музичну школу, далі було музичне училище. Мені цей шлях подобався відразу. Яне уявляв себе в іншій професії.
За натурою, я — максималіст, трудоголік. Якщо за щось беруся, то з максимальною віддачою. Спостерігав за тими, хто є найкращий, намагався зрозуміти, що треба зробити для того, щоб також стати таким. У мене завжди була мета, і я покроково йшов до неї. До прикладу, коли вчився у хоровій школі, мав мету — виконувати соло, а не просто співати у складі хору.
Коли вчився у музичному училищі на диригентсько-хоровому відділі, мріяв у свої 16 років, щоб співати у професійному хорі. А вже, коли вчився у консерваторії, мріяв про те, щоб диригувати серйозним колективом — як хормейстер. Коли вступив на симфонічне диригування, мріяв про оркестр. Мені завжди хотілося розвиватись у своїй професії. Одним словом, у мене завжди була мета, і я чітко до неї йшов. Так, дорога була нелегкою, але мене це ніколи не лякало…
Автор: Галина Ярема
Диригенти: Василь Коваль
Джерело: wz.lviv.ua
|