|
|
«Я їхала крізь Бучу, назустріч мені їхали російські танки». Інтерв’ю з композиторкою Вікторією Польовою
5 січня, неділя
Поширити у Facebook
За російською музикою стоять великі російські та китайські гроші, саме тому, попри війну, так складно протидіяти її впливу, переконана Вікторія Польова, композиторка, лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Польова – одна з успішних сучасних композиторів України. Її твори лунають на провідних концертних майданчиках світу. Американські культурні центри, зокрема, Карнегі-гол та Кеннеді-центр замовляють Польовій написання музики, у тому числі про війну.
Перший твір про вторгнення «Псалом Давидів 90» вона написала у Києві під смертоносні канонади в березні-квітні 2022 року. Другим стала «Буча: Lacrimosa», яку у травні цього року виконали на сцені Карнегі Голу.
Про те, як вона пише музику під час війни, вплив російської музики, життя за кордоном та довгоочікуване повернення додому Вікторія Польова у Нью-Йорку розповіла кореспондентці Голосу Америки.
Американські культурні центри замовляють Польовій написання музики, у тому числі про війну
– Вікторіє, від початку війни це вже втретє, коли ваші твори будуть лунати на сцені Карнегі-голу. Втретє лунала симфонія, яку ви спеціально написали для Карнегі-голу
– Це – версія написана спеціально для Карнегі-голу. Я додала до основної версії симфонії фінал, який змінює зміст всього твору.
Симфонія називається The Bell, тобто дзвін. І я сьогодні думала: що для мене дзвін? Через дзвін я хочу передати серцебиття всього світу. Тобто це дзвін, який б'ється десь усередині світу. І ось це для мене дуже важливо. І потім, коли дзвін стихає, ми маємо відчути те, що каже тиша. А за тишею вже стоїть головний голос – голос Бога.
– Ви настільки гостро і швидко відреагували на війну в своїх творах. За перші три-чотири місяці написали два потужних твори – перший на 90-й псалом Давида, другий – «Буча Лакрімоза». У попередніх інтерв’ю ви казали, що писали їх у тому вирі подій, бо були тоді у Києві. Ви живете біля військового госпіталю, бачили всі ці жахи. Я це запитую, бо знаю, що дуже багато музикантів, поетів, письменників, ці перші півроку-рік були просто німими. У них не було місця творчості. А у вас – навпаки.
– По-перше, я взагалі дуже активно працюю. Але тут з'явилася ще ця особлива спрямованість, я мала щось робити. Я зрозуміла, що маю внести якусь свою частку. І 90-й псалом, який є оберегом, який є замовлянням по народній традиції. Я відчула, що маю це пустити у світ. Активувати для наших дівчат та хлопців цю захисну функцію через цей псалом.
– Це був перший твір. А Буча?
– Я їхала крізь Бучу, назустріч мені їхали російські танки. Я це все бачила. І коли я вже фотографії побачила, що там сталося, я через себе це пропустила дуже сильно. Я не могла не зреагувати. Музика – це моя реакція на події.
– Ви говорили, що коли писали, відчували, що «попіл Бучі стукає в ваше серце». Як цей твір взагалі писався? Адже це надзвичайно страшна сторінка в історії сучасної України, а музика все ж таки має нести якусь надію та світло. Чи вдалося знайти це світло в цій страшній темі?
– Швидше за все, ні. Там є речі, які пов’язані з моїм відчуттям цих фотографій, що я побачила. Я хотіла передати, як душі людей, загиблих, вони піднімаються. Там є такі мотиви. Мені хотілось показати ту Бучу, яку я пам’ятаю: квітучу, таке собі райське місце.
Потім це все руйнується, і нічого прекрасного, ніжного немає. І далі вже все страшно.
– Чи справедливо сказати, що ваші твори зараз звучать більше за кордоном, ніж в Україні?
– Виконують часто, справді. Я не можу сказати, що набагато більше. Це просто стало більш помітно.
– Але вас точно можна звати однією з найбільш успішних сучасних українських композиторів. Ви ім’я за кордоном зробили задовго до повномасштабного вторгнення. Наскільки це вам допомогло поширювати цю вашу нову музику про війну?
– Воно як звучало, так і звучить. Особливо мені ніщо не допомагає.
Як митець я відчувала, що щось суне. Страшне та чорне
Вочевидь, під час війни трагічна тема викликає більше уваги. І українців через цю призму сприймають, через страждання, через біль. Тому і цікавість до таких творів, може, трохи більша.
До речі, я маю досить багато творів, написаних у 2010-2020 роках, які зараз стають більш актуальними. Бо в них ця тема була вже піднята. Тобто це передчуття війни. Це все вже було. Як митець я відчувала, що щось суне. Страшне та чорне.
«Культура – це те, що рухає життя вперед»
– Як в цілому композиторський цех відреагував на війну? Чи вдалося згуртуватися, як це зробили, наприклад, письменники, щоб активно говорити про війну на різних західних майданчиках.
– Я – взагалі дуже самостійна персона, мені важко говорити за когось. Але я бачу, як молодь гуртується, і не лише в Україні, але й тут, у США. Тобто молодь, справді, дуже велику роботу робить. Щодо старшого покоління, думаю, ми – набагато більше індивідуалісти. Кожний йде своїм шляхом і робить те, що він уважає за потрібне.
– Зараз театри, філармонія у Києві переовнені, важко купити квитки. Як ви думаєте, чому зараз українці гуртуються довкола культури, музики, творчості?
Ми всі маємо щось протиставити смерті
– Це справді є. Надзвичайно важливі речі зараз відбуваються в українській культурі. І це зрозуміло абсолютно. Ми всі маємо щось протиставити смерті. А культура – це те, що рухає життя вперед. І ми гуртуємося навколо життя, а не навколо смерті. Тому культура все більше і більше цікавить людей.
Окрім того, це ще захист. Людина, коли йде на концерт, вона відчуває себе під захистом музики. Це живий процес, який оточує людину. Музика ніби обіймає людину, дає їй відчуття захисту.
– Початок війни ви пережили в Києві, а потім виїхали до Швейцарії. Ви повернулися до Києва, чи продовжуєте жити в Швейцарії?
– Я поки у Швейцарії, але повертаюсь у Київ за два тижні. Тобто я вирішила, що так я буду більш справжньою. Буду робити те, що потрібно зараз, те, що актуально, і те, що я хочу робити для своїх. Я Швейцарії дуже вдячна, але я там – туристка. Я маю жити вдома.
Це дуже важливо для мене.
– Які ще теми цієї війни вас зачепили?
– Для Центру Кеннеді у Вашингтоні я написала твір (це їхня була пропозиція) Turn the River, в основі якої – «Пливе кача». Це теж така моя дія, як і 90-й псалом, бо я обертаю цю річку, по котрій пливе кача. Ця річка несе її до смерті, а я обертаю її у музиці, і вона пливе до життя.
– Є така думка, що вплив російської музики досі лишається дуже потужним у світі, попри війну та кампанії щодо невиконання творів російських композиторів та бойкот музикантів, які підтримують війну та Володимира Путіна. Ви це відчуваєте?
Російська музика досі присутня. За російською музикою стоять великі російські та китайські гроші
– Так, російська музика, вона досі присутня. І це зрозуміло, бо сформовані програми, вони функціонують. Це дуже довгий шлях, щоб українська музика вийшла на такий же рівень. Це насправді дуже важке питання, бо за російською музикою стоять великі російські та китайські гроші.
Щоб це сталося, треба на державному рівні робити програми, які дадуть можливість українській музиці у світі функціонувати на найвищому рівні. Багато хто це зробив. Французи зробили, поляки зробили, німці...
Культура потребує підтримки. Це надзвичайно велика проблема. Вінстон Черчилль, здається, гарно висловився щодо цього. Коли йому сказали, що треба скорочувати фінансування культури під час війни, він відповів: «А навіщо ми тоді взагалі воюємо?»
– Але яка ваша позиція щодо того, чи можуть українці виступати поруч з російськими виконавцями?
– Спочатку в мене була дуже жорстка позиція. Я взагалі не могла терпіти їхньої присутності. Мені погано ставало, коли я чула російську мову. Але є корективи. Бо є люди, які мають російське коріння і гаряче підтримують Україну. Я їх знаю, це наші друзі та побратими. Тобто за національністю я не буду людей розділяти, бо це і є нацизм.
Щодо виконання поруч з російською музикою, в мене вже є такий досвід. Я відмовлялась весь час, але зараз Шестакович буде звучати поруч зі мною.
Водночас щодо перейменування музичної академії, в мене абсолютно чітка позиція. Вона має бути названа на честь Лятошинського.
– В одному зі своїх інтерв’ю ви говорили, що культуру не можна скасувати, а також наводили приклад композитора Вагнера, якого асоціювали з нацизмом. І зараз його музика звучить на провідних майданчиках світу. Це говорить, що і російська музика залишиться. І як тоді українцям бути?
– Ми з росіянами не маємо бути поруч. Нас не можна зводити. Бо ми – люди у війні. І це дуже погана традиція з’явилась зараз. Скільки мені пропонували: давайте зробимо спільний концерт і подружимо вас на сцені… Війна нас вже розвела. Ми не будемо поруч багато-багато років.
Але що буде через сто років?.. Важко сказати. Є ніша, вона заповнена російським музикою, виконавцями, композиторами. І це буде існувати.
– У 2014 році ви сказали, що відчули у собі справжню українськість. У чому це проявилося та як змінилося за десять років?
– Тоді я дуже сильну гордість за Україну відчула. Це не тільки моє переживання. Ми з донькою відчули, що це почесно бути українками, що це щастя жити тут.
Ми тоді перейшли на українську мову. І мені хочеться бути усередині української течії. І я повертаюсь, щоб займатись цим.
– Як ви оцінюєте процес деколонізації, який зараз переживає українська культура?
– Знову ж таки, це – молодь. Вона несе оновлення. Вона вже відрізняє та розуміє, де суто українська культура, а де це «совкове відщеплення». Процес іде. Він надзвичайно глибокий і важливий. Все буде, але треба закінчити війну, щоб сили, які ідуть на боротьбу, повернулися.
– Якою Україна вийде з цієї війни?
Ми маємо отримати багато часу на відбудову, у тому числі на відбудову свідомості. Бо ми всі травмовані
В.П.: Хотілося б сказати, що набагато сильнішою. Це страшна війна на виснаження, тому буде втома. І відбудова буде дуже важкою. Бо скільки чоловіків загинуло, скільки травмованих людей, скільки розбитих сердець… Це не можна висловити ідеєю мужності чи витривалості. Це величезний страшний комплекс, який ми отримуємо, навіть якщо ми повністю перемагаємо. Це не буде просто. Ми маємо отримати багато часу на відбудову, у тому числі на відбудову свідомості. Бо ми всі травмовані.
– Чи змінюється ваша музика, чи дає відчуття перемоги та світла?
– Це вже дещо відчувається. І навіть оця симфонія, про яку я спочатку розповідала, вона була трагічною від початку до кінця. А зараз там є невеличкий фінал, який абсолютно про інше. Він про повернення до реальності, до життя, яке струмує та радіє. Може, це наївно, але мені так захотілось...
Композитори:Вікторія Польова
Джерело: www.radiosvoboda.org
|