|
|
"Україна стала частиною шведського медіапростору": інтерв'ю з Наталією Пасічник, що очолює Український інститут у Швеції
Сьогодні
Поширити у Facebook
Джерело: suspilne.media
У Стокгольмі добігає завершення фестиваль "Українська весна", який проводить Український інститут у Швеції з 2017 року.
Заснувала та очолює інститут Наталія Пасічник — піаністка міжнародного класу, докторка мистецтв, лавреатка золотої медалі Global Music Awards.
Вона мешкає у Швеції понад тридцять років — а у 2014 та 2022 роках шведський журнал класичної музики OPUS Magasin вносив її до списку найвпливовіших культурних діячів країни. Торік отримала Культурну премію Асоціації друзів митців, а нещодавно увійшла до переліку "УП 100: Сила жінок".
"Українська весна" — частина ширшої стратегії інституту з представлення української культури як невідʼємної частини європейського культурного простору. На цьому шляху організація долає чимало труднощів — і про них Наталія Пасічник розповіла в інтерв'ю для Суспільне Культура.
Український інститут у Швеції на культурно-дипломатичній мапі Європи
Як виник Український інститут у Швеції і яка його відмінність від інших українських інституцій за кордоном?
Український інститут у Швеції виник у 2014 році — у момент, коли Україна фактично почала заново формулювати себе як європейську державу. Після Майдану стало очевидно, що питання ідентичності, мови і культури більше не можуть залишатися на периферії — вони є основою того, як країну сприймають у світі.
Водночас на той момент Україна практично не мала системної культурно-дипломатичної присутності за кордоном. І саме це стало відправною точкою для створення інституту — як інструменту представлення України передусім через культуру як носія ідей, сенсів і історичної тяглості.
Ми від початку мислили цю інституцію стратегічно і довгостроково. Відразу після створення ми звернулися до Міністерства закордонних справ і Міністерства культури України з ініціативою створити державний Український інститут. Така інституція з’явилася через чотири роки, і в дещо іншій моделі, ніж та, яку ми пропонували — але важливо, що з'явилася.
Відмінність Українського інституту у Швеції полягає як у його структурі (ми не є державною установою, але водночас не належимо до класичних громадських організацій чи діаспорних ініціатив), так і в довготривалій і системній роботі — вибудовуванні партнерств із провідними культурними інституціями Європи та присутності як повноцінного учасника європейського культурного процесу.
А що з іншими українськими інституціями — у Нью-Йорку, Лондоні?
Це значно давніші інституції, які виникли в зовсім іншому історичному контексті — на основі діаспори і в умовах фактичної відсутності української держави. Тому вони природно формувалися як окремі, самодостатні середовища, не пов’язані з державною культурною політикою.
Наприклад, Український інститут у Лондоні має свої витоки в середовищі Греко-католицької церкви, що також визначає його історичну логіку розвитку. Це інший тип інституцій — із власною традицією і внутрішньою структурою.
Наш підхід зі старту був іншим: ми виникли вже в контексті сучасної української держави і працюємо як частина ширшого європейського культурного процесу, а не як окреме діаспорне середовище.
Яке місце ваш інститут займає серед європейських культурних організацій?
Від самого початку ми позиціонували себе як частину європейського культурного середовища, а не як зовнішнього спостерігача. Саме тому наша робота будується на постійній співпраці з національними культурними інституціями різних країн — Французьким інститутом, Ґете-інститутом, Фінським Інститутом та іншими.
Ми стали членом мережі EUNIC y 2015-му, і це принципово важливо: йдеться не лише про присутність, а про включеність у спільні європейські культурні процеси на рівні інституцій.
Фактично, наше місце — це робота на рівних з іншими європейськими культурними інституціями і формування української присутності як органічної частини європейського культурного простору.
Як інститут підтримує держава?
Ми не будували інституцію як таку, що залежить від державного фінансування. Водночас для нас принципово важливо представляти Україну саме як державу — а не як діаспорне середовище — і працювати передусім для європейської аудиторії.
Якщо говорити про співпрацю з державою, то вона відбувається насамперед через посольство. Призначення Світлани Заліщук посолкою України у Швеції стало дуже важливим — це втілення тієї України, з якою хочеться себе ототожнювати.
Паралельно ми активно співпрацюємо з українськими культурними інституціями — філармоніями, консерваторіями, фестивалями, ініціюючи та вибудовуючи довготривалі партнерства між провідними культурними інституціями України та Швеції.
Зокрема, йдеться про співпрацю між Королівською філармонією та Львівською національною філармонією, Королівською музичною академією та Львівською національною музичною академією, а також проєкти з KharkivMusicFest.
А як щодо іншої сторони? Як Швеція підтримує діяльність інституту?
Ми маємо сильну підтримку зі шведського боку — як на рівні державних інституцій, зокрема Міністерства закордонних справ, так і з боку провідних культурних організацій.
Як ви бачили, є навіть підтримка королівської сім'ї — вона не фінансова, має надзвичайну символічну вагу і відображає загальне ставлення до України.
Важливо розуміти і ширший контекст: за соціологічними даними, 97 % шведського суспільства підтримують Україну. Для країни, яка десятиліттями зберігала нейтралітет, нинішня позиція — зокрема щодо військової допомоги і вступу до НАТО — є принциповою зміною. Це свідчить про дуже чіткий ціннісний вибір і сильний моральний компас суспільства.
Місія і меседжі
Якою ви бачите свою місію сьогодні?
Україна сьогодні водночас дуже відома у світі — бо щодня присутня в новинах — і абсолютно незнана. Це одна з ключових суперечностей.
Наше ключове завдання — формувати сприйняття України як країни з тисячолітньою історією і високою культурою, а не як держави, яка з'явилася у 1991-му, 2014-му чи 2022 році. Те, що українська культура є маловідомою, — наслідок історичних обставин, а не її меншовартості.
Українській культурі тривалий час відводили маргінальне місце, зводячи її переважно до фольклору, тоді як розвиток високої культури в межах національної ідентичності системно стримувався. Росія десятиліттями не дозволяла цій культурі бути видимою. Тому наше завдання — відкривати очі організаторам і програмним директорам на великий пласт європейської культурної спадщини, про який вони просто не знають.
Йдеться не про разові акції — не просто додати український твір у програму чи провести концерт на підтримку. Україна має бути природно присутня в європейському культурному просторі як частина програм інституцій.
Як змінилося сприйняття української культури у Швеції за останні роки? Чи бачите ви зростання інтересу?
З початком повномасштабної війни Україна опинилася на вустах в усіх: люди знають, що така країна є і що вона бореться з Росією. Але водночас рівень знань про Україну залишався майже нульовим. Наше завдання — заповнити цю порожнечу правильним змістом, адже інакше її заповнюють інші, зокрема наші вороги.
Ми послідовно працюємо над цим із 2014 року. Наш фестиваль проходить із 2017-го — і сприйняття поступово змінюється. Головна стратегія була і залишається незмінною: висока професійна якість. Коли люди бачать сильний художній рівень, їм легше сприйняти саму ідею і зрозуміти, що ця культура була їм невідома не через свою меншовартість, а через історичні обставини.
Ми працюємо з найкращими музикантами й інституціями — і зараз, після багатьох років, це дає результат: формується своя публіка, зростає медійний інтерес. Показово, що про нас пишуть не лише інтелектуальні видання, а й розважальні медіа. Це означає, що ми стали природною частиною шведського медійного простору. І навіть якщо увага інколи зміщується на другорядні деталі — сам факт цієї присутності є дуже важливим.
Мені здалося, що більша частина авдиторії фестивалю — старші люди. На вашу думку, як залучати молодь?
Ну чому ж, на показі "Дівії" учора (під час фестивалю "Українська весна" — Ред.) була майже виключно молода авдиторія. Натомість на концертах класичної музики традиційно більше старших людей. Це давнє питання: ще тридцять років тому, коли я починала кар'єру, вже говорили про те, що на такі події ходить переважно старша публіка.
Мені здається, це пов'язано з особистісним розвитком: з віком багато хто приходить до більш інтелектуальних видів мистецтва і краще їх сприймає. Тому на концертах класичної музики завжди є старша аудиторія — так було раніше, і так є зараз. Це не ті самі люди, просто кожне покоління з часом приходить до цього.
Крім того, відкриття фестивалю відбувалося у Королівській філармонії, де є сформована — і переважно старша — аудиторія. Для нас важливо, що це не лише діаспора, а люди, які регулярно відвідують ці майданчики. Наша мета — щоб люди приходили на події з українською музикою не як політичний жест чи акт підтримки, а як на природну частину програми. І ми раді, що поступово рухаємося в цьому напрямку.
Уявляю, як складно налагоджувати цю співпрацю. Чи були невдалі кейси?
У мене був десятирічний конфлікт зі Шведським радіо — вони мене фактично ігнорували, бо я з 2014 року відкрито критикувала їхню співпрацю з російським диригентом Валерієм Гергієвим.
У 2022 році вони розірвали з ним відносини. Цьогоріч Шведське радіо вже є нашим партнером — квартет Лятошинського виконуватиметься в одній програмі з Сібеліусом. Окрім цього, оркестр Королівської музичної академії виконує увертюру Лисенка та Третю симфонію Лятошинського.
Зрушення є. Звичайно, це ще не той рівень присутності, який би нам хотілося. Але це не привід складати руки. Це кропітка робота — і коли хтось її руйнує словами "нас все одно не гратимуть", це дуже боляче. Бо люди роблять її щодня. І вона дає результат.
Автор: Оксана Заблоцька
Фото: Mikael Karlin
Виконавець (артист): Наталя Пасічник
Джерело: suspilne.media
|