| Інтерв'ю |
|
|
|
|
Юрій Федоряка, директор Черкаської обласної філармонії
Сьогодні треба давати людям іскорку для надії
Сьогодні
Поширити у Facebook
Черкаська обласна філармонія далеко не пересічний заклад серед їй подібних в Україні.
Достатньо назвати людей, які працювали в цих стінах: Анатолій Авдієвський і Раїса Кириченко (чиї регалії немає сенсу й перераховувати – достатньо просто назвати їхні імена).
У цих стінах Анатолій Пашкевич і Микола Негода написали пісню «Степом, степом…». Тут співала сучасна оперна зірка світової величини Людмила Монастирська. У складі філармонії – єдиний серед усіх хорів України лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Черкаський академічний заслужений український народний хор.
Черкаська обласна філармонія заснована рівно 70 років тому. Правда, відповідний документ було ухвалено обласною радою 1 червня 1955 року, але відзначати ювілей колектив зібрався у другій половині вересня.
Чому саме у вересні, чим живе колектив філармонії, напередодні урочистостей ми розмовляємо з її директором Юрієм Федорякою.
ЮВІЛЕЙ: МУЗИКА Й СІТКИ ДЛЯ ФРОНТУ
- Рішення перенести урочистості на початок концертного сезону ухвалили спільно з Управлінням культури, з обласною військовою адміністрацією. У червні закінчився черговий концертний сезон, люди втомилися від напруженої роботи. Тому й перенесли ювілейні заходи на вересень.
Утім, ми кожні п’ять років, у тому числі 65-річчя, також у вересні святкували. Це вже якась традиція – на початку сезону відзначати. Завершуючи ювілейний сезон, ми перший гранд-концерт зробили.
- Ви концертом відзначатимете ювілей?
- Так. Тим паче, що ми припиняли концертну діяльність тільки в перші три місяці широкомасштабної навали. Була заборона, як і скрізь по Україні, була певна невизначеність. Але вже наприкінці травня ми активно почали робити відеозйомки концертів, і з першого дня повномасштабки займалися волонтерською діяльністю.
Відкрили тут хаб волонтерський, сітки плели, банки збирали, тушонки готували – все це в фоє робилось. Наші всі працівники, інші люди приходили. Фінансування не припинялось ні на день, тому ми мусили ходити на роботу. Ну, хто виїхав за кордон – той виїхав, але дуже мало – до 10 людей. Які буквально за півроку повернулись. Окрім однієї.
А з кінця травня ми почали вже активно викладати наші концерти в інтернет. Вони, звичайно, були переформатовані з розважального контенту на більш патріотичний, виховальний. Лише наприкінці червня військовою адміністрацією нам було дозволено, в обмеженій кількості, збирати глядачів. І то тільки тому, що поруч, через дорогу, є бомбосховище.
- Концерти проходять не лише в стінах філармонії?
- Концерти були спрямовані на підтримку населення, ВПО, військових, що перебувають на реабілітації. Місце не оголошуємо ніколи, але тісно співпрацюємо й допомагаємо як медичним закладам, так і різним реабілітаційним центрам, благодійним фондам робити культурний продукт.
Звісно, це не плач і не сум. Що стосується наших концертів, то вони повністю втратили розважальний вид. Це підбадьорення, тому що без цього – ну, ніяк. Сьогодні треба давати людям іскорку надії, щоб люди жили й раділи, щоб дітки зростали… Ми активно працюємо з дитячою аудиторією. Це і школи, і коледжі. Для курсантів багато цікавих заходів проводимо: уклали договір співпраці з Харківською пожежною академією, яка сьогодні базується на Черкащині. Ми постійно возимо до них різні наші колективи.
ЧИМ БАГАТІ…
- Багато в складі філармонії творчих колективів?
- На сьогодні в нас є сім структурних підрозділів. Це великі колективи, як академічний симфонічний оркестр, що складається з 50 артистів, Черкаський академічний заслужений український народний хор, єдиний лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка серед усіх хорів України.
Це наша візитівка, і це знаний колектив по всій Україні й по всьому світу. Це і наш ансамбль української народної й авторської пісні «Росава». Понад сорок років він працює. Є в нас тріо бандуристок «Аріана», дівчата, які також виконують різні осучаснені твори для бандури і народні пісні. Є чоловічий молодіжний сучасний естрадний колектив «Обережно, гаряче!». Хлопці так себе назвали: гаряча кров, молодість. Виконують українську естраду – те, що подобається молоді та й глядачу середнього віку. Тому що ми піднімаємо пласт творчості Ігоря Поклада, Володимира Івасюка, Василя Зінкевича, Миколи Мозгового.
Те наше, українське, яке призабуте – або й заборонене було якийсь період часу. Сьогодні це треба піднімати. Це ж унікальні шедеври, які роками не виконувались. Тим паче сьогодні пишуться відповідні аранжування. Ми це робимо не під фонограму – наші артисти принципово до цього ставляться. Філармонія – це мистецький професійний заклад, і тут повинна звучати жива музика. Чому я так акцентую увагу? Тому що мала форма сьогодні набирає обертів. Вони в тренді, їх легше повезти – нам, як організаторам.
А стороні, що приймає, легше організувати і концертний майданчик, і фінансовий складник.
Акомпанує ще один наш колектив Stage band «ПАРАЛЕЛІ». Вокально-інструментальний ансамбль. Його ми оновили, підняли з історії філармонії, тому що тут у 1960–1970-ті роки в нас були ВІА «Мелодії молодості» і «Калина», де керував Олександр Зуєв. Пісня «А ми удвох в одне дівча закохані» відома всім. Її писав тут, на цій сцені тодішній керівник ансамблю «Калина». І от ми вирішили: «Чому б і ні?». Чому б сьогодні не відродити оцю давню традицію, те, що ніби не є актуальним, – а ми його піднімемо і зробимо таким. І це зайшло, глядач це оцінив, і сьогодні люди ходять на ці концерти, де пісні виконуються не під фонограму, а у виконанні нашого бенду. Гітари, духові інструменти, електрофортепіано, ударні… Воно дає свій колорит, запал такий.
І ще одна форма нашої роботи – музичний лекторій. Лектор-музикознавець. Просвітницькі заходи, камерні вечори. Є в нас прекрасна солістка Олена Лютаревич-Марченко, сопрано. Шикарна оперна співачка. Глядач її любить. На Черкащині сьогодні мало таких. Від нас пішла оперна діва Людмила Монастирська. Сьогодні вона київська співачка, національна, уже всесвітня. А от наша родзинка оперного співу – це пані Олена. Люди люблять слухати в її виконанні романси й оперні арії.
ПРО «ШАРОВАРЩИНУ» І МОЦАРТА
- Наша режисерська група намагається кожен концерт зробити тематичним, коли не просто виконуються твори. От іноді можна почути: «Та кому сьогодні потрібен народний хор! Це не цікаво, це "шароварщина"». Як закидають багато хто. А ми це робимо так, щоби цю статику радянських народних хорів прибрати. У нашої режисерки ще до повномасштабного вторгнення виникла така ідея: «Створімо або обрядові дійства, або театралізовані концерти». І ми створили «Козацькі забави», повністю театралізоване дійство. Створили на основі поеми Шевченка «Катерина» театралізований концерт. А балетна група хореографічно ніби наповнює сюжетну лінію. Такі, знаєте, народні мюзикли.
- Осучаснення – це дуже правильно, але, може, варто підвести глядача до того, що в світовій культурі хори – це щось більш значуще. Адже вони ще у давньогрецьких трагедіях були присутні як один з героїв дійства.
- Ви хочете сказати, що хори пішли не з тої радянської системи і мають набагато глибше коріння? Так. Але подивіться, які в Росії виділяються кошти на їхні хори. Співає Кубанський народний хор наші українські народні пісні, в українському одязі. А ми сьогодні… Ну, виживаємо. І не просто виживаємо, а ще щось і заробляємо, і костюми купляємо. Нам і обласна рада допомагає, і обласна військова адміністрація. Ми буквально перед війною придбали повний комплект авторських костюмів Оксани Полонець. Вона відвідала музей Гончара, подивилась на автентичний костюм середньої Наддніпрянщини і зробила нам авторські костюми.
Зняли з жінок вінки… Дуже запекла боротьба йшла серед самих хористів. Жінка після 35–40 років, а тим паче, що у нас в хорі стоять жінки ближче до 60 років, – у віночках! Ну, не може доросла жінка бути у вінку. Є концертний головний убір. Це може бути якась намітка. Є в нас головні убори Черкащини. Ми таки зняли вінки, і жінки наші тепер прекрасно виглядають. І костюми таких кольорів – не яскравих червоних, а синіх з поєднанням чорно-білого… Дуже гарно вийшло.
- У вас є і хор, і оркестр. І є музично-вокальні твори на кшталт реквіємів. Як ви до цього ставитесь?
- У нас була керівником чи хормейстером народного хору жінка, сама – академістка. Це для наших хористів було незвично. Ми виконали «Реквієм» Моцарта зі симфонічним оркестром, але питання в тому, що в народному хорі теститура голосів не збігається з теститурою академічних голосів, і наші сопрано жалілися, що їм дуже високо співати партитуру, яка написана для академічного сопрано. Вони рвуть свої голосові зв’язки, не витягують.
А якщо опускати на тональності нижче – альти гудуть баритонами. Тобто тут специфіка звучання голосів – вона унеможливлює якоюсь мірою виконання тих чи інших творів.
Скільки разів мені говорили навіть наші колеги, та й глядачі на Заході України: «От якісь у вас голоси не такі, як у нас». У них же також є народні хори – і у Вінниці, і в Житомирі, і Волинський народний хор. Але по-іншому звучать. У нас степові голоси, відкриті. Альти з таким соковитим, приземленим, м’ясистим тембром. Такого ніде немає, як тільки на Черкащині. Я не знаю, чому. Можливо, це щось регіональне, природне…
КУЛЬТУРНА ДИПЛОМАТІЯ
- Тепер ми до свого 70-річчя робимо тур Народного хору по Польщі. Традиційна програма, трішки беремо польських пісень: «Йшла дівечка під містечком». «Гей, соколи!», звісно – польсько-український варіант буде представлений. Танці там будуть.
Це такі традиційні наші гастролі – ми з початку війни стали якось активніше гастролювати – творити культурну дипломатію, як назвало це наше міністерство. Перша наша поїздка – пам’ятаю, ми були ще в шоковому стані, в’яжемо тут ці сітки, і тут телефонує мені пан Роман Сущенко, перший заступник голови обласної ради, і каже: «Пане Юрію, звернулись до мене знайомі з Італії. Там відбудеться хореографічний фестиваль. На березі Адріатичного моря в місті Белларія-Іджеа-Марина. Сьогодні там дуже багато росіян. Потрібно понести українську культуру. Можете?». І я перший з філармонії, не знаючи, як це робити, тоді, на початку війни, вивіз чоловіків, артистів балету (ну, жінок – то зрозуміло).
Нас було сім пар. Італійці казали: «Ми вам програму поставили на годинку. От вам ваша година – працюйте». Я заперечив: «Ні, мають бути паузи між номерами по 10 хвилин». – «То ви не переодягайтесь». – «Ми не можемо не переодягатись. У нас сюжетні танці. То в нас то діди, то чумаки, то танець з бубнами. Це – декорації, реквізит». Ми показали організаторам передконцертне відео, і тоді вони зрозуміли: «О! Це шоу». І погодились ставити в паузах своїх акордеоністів старшого віку.
Люди біля води відпочивають, загорають, веселяться – і вони були шоковані нашою майстерністю. Як сказала одна італійка: «Вони мов ляльки у вас». Дівчатка ж, знаєте: війки наклеєні, макіяж зроблений, коси причеплені, міняють головні убори. Дуже гарно зайшло; ми зробили такий, скажемо, прорив. Потім воно активніше стало просуватись.
Протягом оцього часу ми вже мали дві поїздки зі симфонічним оркестром. У червні минулого року були на гастролях у Польщі. Тисячні зали збирали повні. Просто неймовірно. Ми за тур – тижневий – купили й привезли пікап. Ну, трошки доклали волонтери – при нашій філармонії працює волонтерський центр. Відремонтували й передали хлопцям на фронт у користування.
Також у грудні ми мали різдвяну поїздку до Відня. Були запрошені Посольством України в Австрії. Виступи відбулись ще у двох містах – Лінці й Санкт-Пельтені. Повезли хорошу програму на два відділення. Звісно, ми вшанували австрійських композиторів, ну, і твори наших, українських. Виступи відбувались у католицьких храмах. Жили ми біля Лінца в старовинному монастирі. Приїхали вночі, камінна брама відчинилася, величезні кімнати…
КРАЙ КОЗАЦЬКОЇ ЕЛІТИ
- Черкащина – це не просто козацький край, це край, можна сказати, козацької еліти. Столиця Чигирин, козацькі полки – Черкаський, Канівський, Уманський… На культурі краю це якось позначилось? А на творчості ваших колективів?
- Ми це якось не підв’язували, хоча… Акцентуємо увагу більше на Чигиринщині в наших концертних програмах. У нас є програма, яка називається: «Холодноярськими стежками». Там повстанські пісні, козацькі. Хореографічна й вокальна композиція, де йде козацький бій, коли козаки повертаються з походу, як вони відпочивають, як міряються силою. Цікаве, видовищне, з елементами козацького бойового гопака. Дуже добре сприймається, і в нас, і за кордоном. Люди люблять отаке – козацьке, бойове.
У нас є концертні норми, є плани наших колективів. Кожен колектив має закрити свої концертні норми. Утім, жодне зобов’язання не допоможе, якщо немає горіння в душі, немає таланту. Ті, хто змирився зі шаблоном, у нас надовго не затримуються. А от якщо є горіння, є митці, до яких ідеї самі приходять, вони до мене йдуть як до керівника. Я їм: «Говоріть свої ідеї. Одна голова добре, а дві-три-п’ять краще». Ми проводимо не просто наради, а такі мозкові штурми. Спільно готуємо, потім усе це реалізовуємо на практиці – і виносимо до глядача. Вдалося, вийшло – всі задоволені.
Сьогодні хоч і важкі часи, але ми маємо прекрасне приміщення. Звісно, воно потребує доопрацювань – частина філармонії так і не запущена в експлуатацію. Камерний зал, балетний клас не дороблені. Але там, де можемо, ми розв’язуємо свої проблеми. Чотирнадцять вікон замінили на пластикові, косметичні ремонти робимо. У цьому році вирішили перефарбувати стільці в глядацькому залі, а їх не мало, не багато – 800. Наш зал – один з найбільших філармонійних залів в Україні. І найкращий акустично. Це хвалять люди. От приїздить та сама Людмила Монастирська – минулого червня була. Каже: «Мені не потрібно ніякого підсилення. У вас шикарна акустика. Я себе чую, мене глядач чує». Не знаю, хто на той час це будував, але музиканти задоволені.
- Бачу, у вас є всі можливості гідно відзначити свій ювілей.
- З нашими колективами, звісно, ми робитимемо такий концерт, щоб кожний номер був переплетінням… У нас, до речі, є дуже гарні композиції з Анатолієм Паламаренком, коли він «Кавказ» читає на фоні звучання Черкаського народного хору. Укінці, на такому вибуху, «Реве та стогне» закінчують. Це просто… По тілу мурашки бігають, настільки це велично. Хочемо на ювілей запросити гостей – і директорів філармоній, і колективи, і видатних людей, з якими ми останні п’ять років тісно співпрацюємо. Та сама пані Людмила Монастирська, якщо в неї все добре вийде. Обіцяла. Це і колективи з національної філармонії, це і солісти Львівської опери. Це і наші колеги-музиканти з Полтавської філармонії, з Хмельницької. Це і Богдана Півненко з Києва, відома скрипалька, і її колектив.
Узагалі Черкащина – серце України, і вона об’єднує навколо себе всі регіони, друзів, митців. З ними співпрацює. Ну, і цей Центр України – він немовби показує наше єднання. Тому мета нашого ювілею – об’єднати всіх у центрі, серці України. А не просто показати концерт наших колективів.
Автор: Михайло Бублик
Фото: Михайло Бублик
Концертна організація: Черкаська обласна філармонія
Джерело: ukrinform
|