|
|
Подорож лабіринтом
У неділю Валентин Сильвестров — видатний український композитор відсвяткував ювілей
2 жовтня 2012, вівторок
Поширити у Facebook
 Відійшли в минуле часи, коли радянський офіціоз уперто відмовлявся визнавати його здобутки.
Тепер композитора часто називають «живим класиком», хоча таке помпезне визначення не надто пасує до образу цієї комунікативної й спочутливої людини — сповненого нових задумів і творчої наснаги нашого сучасника, який продовжує інтенсивно працювати.
Будь-який «офіціоз» Сильвестрову не до вподоби. Спробуймо й ми поглянути на нього без ювілейного пафосу.
ОДНИН ІЗ ЛІДЕРІВ АВАНГАРДУ
Валентин Сильвестров народився 1937 року в Києві. Після нетривалого навчання в Будівельному інституті 1958-го вступив до Київської консерваторії, де його вчителями стали Борис Лятошинський (композиція) і Левко Ревуцький (гармонія й контрапункт). По закінченні консерваторії композитор мав у творчому доробку низку творів, написаних сучасною музичною мовою й цілком актуальних своєю естетикою.
На той час — у середині 1960-х років — таке в Україні траплялося рідко. Будь-які новації зараховували до «авангарду», офіційні інстанції якщо не забороняли їх, то чинили їм різні перешкоди. Про безтурботне життя авангардистам годі було й мріяти. Тим часом музична мова Сильвестрова ставала чимдалі радикальнішою, а нові твори — такі, як «Містерія» для альтової флейти й ударних, «Спектри» і Третя симфонія «Есхатофонія» для оркестру, «Монодія» для фортеп’яно з оркестром, — були беззаперечно позначені новаторськими стильовими пошуками, що тоді охопили європейську класичну музику. У музичному середовищі Радянського Союзу Сильвестров став одним із лідерів авангарду.
Усе це не залишилося поза увагою наглядачів за ідейною чистотою радянського мистецтва. Композитор, очевидно, не вписувався в офіційну доктрину соцреалізму, який у 1960-х остаточно занепав, перетворився на банальний консерватизм і ретроградство. Вороже ставлення з боку офіціозу лише посилювалося після дедалі гучніших успіхів музики Сильвестрова за кордоном і в Росії. Молодий композитор давав чимало приводів для особистої заздрості та ідеологічних підозр у Києві, де всіляко перешкоджали виконанню його музики. Ще 1963 року в консерваторії відмовилися прийняти його дипломну роботу — Першу симфонію, а за кілька років ще один конфлікт призвів до виключення Сильвестрова зі Спілки композиторів і до втрати ним роботи в музичній школі, що давала бодай мінімальний заробіток. Про одержання державних (а інших тоді не існувало) замовлень на твори можна було забути.
Такими були зовнішні обставини творчого шляху Сильвестрова. Однак значно важливішими є внутрішні процеси, творчі досягнення і прорахунки, пошуки й кризи, які завжди супроводжують великого митця. Помилково було б вважати, що природний талант розвивається легко, швидко й безтурботно. Насправді все відбувається інакше: тема і матеріал чинять спротив, утілення думки вислизає з-під пера, інтелект і емоційне поле митця перебувають у стані крайньої напруги. У творчому процесі парадоксально поєднуються впевненість у своїй правоті й сумнів, тривалий наполегливий пошук і миттєве інтуїтивне розв’язання творчої проблеми. Відкриття і глухі кути, легка гра уяви й усвідомлення власної безпорадності — неодмінні супутники справжнього митця, причому сам він не завжди може відрізнити одне від другого.
Сильвестрову все це притаманне повною мірою, про що свідчить передусім його музика — варто лише уважно прислухатися до неї. Здавалося б, авангардні твори 1960-х років, які створили ґрунт для його солідної репутації в нас і за кордоном, могли визначити його подальшу долю. Композитору достатньо було розвивати і збагачувати власні принципи, розширювати творчі контакти з музикантами-однодумцями й розраховувати на підтримку Заходу, що на той час був зацікавлений у розвитку радянського авангарду як складника опору комуністичному режимові. Усе це в поєднанні із притаманними Сильвестрову працьовитістю й гарним смаком гарантувало успішний розвиток його кар’єри.
ПРО СУТНІСТЬ МУЗИКИ
Однак Валентин Сильвестров пішов іншим шляхом — важчим і ризикованішим. Наприкінці 1960-х років композитора спіткала жорстока творча криза, яка призвела до тривалих роздумів над сутністю власної музики. Період роздумів відбився у 45-хвилинній Драмі для фортеп’янного тріо (1970—1971) — творі, котрий бельгійський музикознавець Франс Лємер уподібнює до філософських дебатів.
Не варто шукати якихось зовнішніх джерел творчої кризи Сильвестрова. Хоча й особисті обставини (втрата роботи), і навколишнє життя (кінець ідеологічної відлиги) не давали підстав для оптимізму, навряд це впливало на Сильвестрова. Головні причини його кризи — виключно внутрішні, пов’язані із парадоксами його творчої еволюції. Несподівано для багатьох композитор почав переглядати самі підвалини свого стилю. Він відмовляється від незаперечних власних здобутків, намагається розпочати роботу нібито з чистого аркуша.
Його авангардний радикалізм щезає, музична мова стає простішою, містить як модерністські, так і традиційні складники. Образний світ ранніх авангардних творів Сильвестрова можна окреслити як низку абстрактно-космічних катаклізмів, як рухливі барвисті звукові маси, які постійно змінюють свої обриси й фактуру, як піднесені поривання й замилування красою чистого звучання, що не пов’язане із приземленою реальністю. У творах же, написаних після кризи, ми чуємо просвітлену ностальгічну лірику, інтимну елегійність, неквапні романтичні монологи-сповіді, м’які, пестливі співзвуччя, красиві мелодії, найніжніші модуляції.
Звучання іншого ґатунку — збуджені, із відтінком драматизму, танцювальності чи скерцозності — лише на певний час створюють контраст до панівного піднесено-ліричного образу. У його новому світі немає іронії, гротеску, боротьби, конфліктів, гострого болю. Це вимріяний образ раю, вічного блаженства. Сильвестров описує його невтомно й захоплено, нерідко вдаючись до самоповторів і самоцитування.
Неодмінним атрибутом чи не кожного твору стають епізоди «у старовинному стилі», які нагадують музику класико-романтичної доби. Їх важко назвати стилізаціями, бо лунають вони завжди дуже тихо, наче «розфокусовано» — із багатьма уповільненнями й зупинками, із дивними резонансами окремих звуків, у незвичних регістрах, із ледь помітними тональними й колористичними зрушеннями, неможливими у класиків. Ми наче чуємо давно знайому музику, в яку вбудовано коментар нашого сучасника; і ці постійні «виноски», «примітки на маргінесі», «курсиви», «підкреслення» і «гіперпосилання», не руйнуючи й навіть не деформуючи старовинної стильової моделі, стають тут чи не головним носієм музичного змісту.
«ПРОСПІВАНА» ФАКТУРА
Багато фортеп’янних, вокальних і хорових творів Валентина Сильвестрова, особливо останніх років, цілком витримані в межах цього своєрідного ретростилю, який провідний фахівець у царині нової музики Левон Акопян зараховує до найоригінальніших явищ сучасної творчості. У масштабних оркестрових композиціях — таких, як 5-а і 6-а симфонії, «Присвята» для скрипки з оркестром, «Метамузика» для фортеп’яно з оркестром — ретроскладники стають частиною ширшої стильової системи, огортаються сучасним звукописом, мелодизованою «проспіваною» фактурою. Форма цих творів завжди нетрадиційна і схожа на тривалу подорож лабіринтом.
Знайти нитку Аріадни в цьому лабіринті нелегко: необхідно зануритися у процес звукотворчості, слідкувати за ледь помітними «другорядними» деталями, найтихішими нюансами, в яких приховану головну виразність. У цієї музики немає зовнішньої яскравості, енергійного динамізму. Вона інтровертна, сама по собі не впадає в око, натомість існує наче для самої себе й може легко вислизнути з-під уваги слухача. Для її адекватного сприйняття потрібні тиша й зосередженість. І те, й інше сьогодні важко зустріти не лише в нашому повсякденні, а й у концертній залі: байдуже кахикання під час виконання музики чи розмова вголос посеред публіки (наче в себе вдома перед телевізором) разом із нахабним піліканням мобільного ущент зруйнують будь-яку із Сильвестрових тихих медитацій. Ця музика передбачає особливу культуру слухання. Можливо, у формуванні такої культури й полягає її історична місія.
Ще років 10—15 тому можна було нарікати на недостатню обізнаність нашої громадськості із музикою В. Сильвестрова. Нині ж усе змінюється на краще: його регулярно виконують наші провідні колективи й солісти, йому присвячено кілька книжок. На жаль, доступ до його нот доволі утруднений, і в нас досі не продають ті десятки його дисків, які були видані за кордоном протягом останніх 20 років.
Але Сильвестров тут ні до чого, ця проблема стосується будь-яких зарубіжних дисків — невдовзі після набуття Україною незалежності їхню появу в нас міцно заблокували недолугі закони. Мабуть, доведеться опановувати його музику за допомогою інших носіїв і форматів, що в інтернет-добу бурхливо розвиваються. А опановувати є багато чого, бо сьогоднішні виконання в Україні стосуються здебільшого нових творів Сильвестрова, натомість написані раніше, зокрема й ранні шедеври, лунають надто рідко. Ми все ще чекаємо на появу в нас масштабного фестивалю, де протягом кількох днів чи навіть тижнів виконували б твори українського майстра, — щось на зразок Сильвестровського фестивалю в російському Єкатеринбурзі, який відбувся в середині 1990-х. Із офіційним визнанням композитора тепер усе гаразд, він здобув мало не всі українські відзнаки й нагороди. Тепер надійшла черга змістовного осягнення його внеску в культуру, і тут багато залежатиме від нас самих, від нашої допитливості й чуйності.
КОМЕНТАРІ
«ЙОГО МУЗИКА — ЦЕ ДИВОВИЖНИЙ СИМБІОЗ МАЙЖЕ ДИТЯЧОЇ НАЇВНОСТІ, ПІДКУПАЮЧОЇ ЩИРОСТІ Й ВІДКРИТОСТІ...»
Микола ДЯДЮРА, музичний керівник Національної опери України:
— Музика Валентина Сильвестрова завжди залишала вельми яскраве й особливе враження. Дуже добре окреслив значення сильвестровського почерку Арво Пярт: «У сучасній європейській музичній культурі Валентин Сильвестров — найвизначніший композитор навіть для тих, які прийдуть до нього пізніше». Пригадую, як у Національній філармонії ми підготували концерт під назвою «Три «С» — із музикою Сильвестрова, Скорика і Станковича. І музика Валентина Васильовича приголомшила всіх незвичним поєднанням серйозності, трепетності й чистоти.
Як і всіх геніїв, його твори не сплутаєш із іншими. Його музику часто слухаю на самоті; незважаючи на її прозорість і простоту, вона вражає відчуттям присутності в ній колосальної енергетики, це дивовижний симбіоз дитячої наївності, підкупаючої щирості й відкритості. Чи складна вона для виконання? Так, зовнішня простота її доволі оманлива, у ній кілька шарів, що піддаються декодуванню далеко не кожному виконавцеві. Мабуть, через це сам композитор уславився як надзвичайно вимогливий автор, який намагається бути присутнім на більшості репетицій, наголошуючи на увазі виконавців буквально до кожної своєї ноти. Мені це допомагає глибше осягнути композиторський задум. Зрештою, зауваження автора дають для розуміння його творчого мислення набагато більше, ніж нотні знаки в партитурі.
«НАС ВИСУВАЛИ НА ПРЕМІЮ «ГРЕММІ»...»
Володимир СІРЕНКО, художній керівник Національного симфонічного оркестру України:
— Моє знайомство з музикою Валентина Сильвестрова відбулося ще у студентські роки. Але моя перша диригентська спроба виконати його твір була досить невдалою (я був ще зовсім невідомим молодим диригентом, а Валентин Васильович завжди дуже обережно ставиться до незнайомих людей)... Згодом, приблизно 1999-го, він почав довіряти мені свої партитури і навіть виконання без його присутності.
Так, у Варшаві ми разом із Йожефом Єрмінєм зіграли його «Метамузику». Для мене дуже цінно, коли композитор може бути присутнім на репетиції, адже його підказки — це майже гарантія адекватної інтерпретації його твору. Так, пліч-о-пліч ми працювали над «Реквіємом для Лариси», за виконання якого наш колектив висували на премію «Греммі». Це був незабутній період творчої співпраці з композитором... А пізніше я навіть «дослужився» до того, що Валентин Васильович присвятив мені свій «Метавальс». Згодом ми ще неодноразово готували світові прем’єри «Метавальсу», Сьомої симфонії, Першої симфонії, виконаної через багато років після її створення...
Мені дуже близькі твори маестро, написані, так би мовити, у «постреквіємний» період. Вони підкупають своєю щирістю. Це — «Прощальна серенада», «Тиха музика», «Чотири багателі» для фортепіано і струнних. Наразі ми готуємо виконання «Миттєвостей пам’яті», а 31 жовтня виконаємо на ювілейному концерті Валентина Васильовича його Шосту симфонію.
Я відчув, що сам композитор якось по-особливому ставиться до цього твору, і через це підхожу до цієї події з великою відповідальністю. Схиляюся до якихось чистих до щему слів, адже музика Сильвестрова викликає в мене саме такі почуття. Мені видається, що його музика (особливо останнього періоду) — це прагнення почути, віднайти ту гармонію, яка панує десь високо над нашим суєтним світом, і долучити всіх нас до неї — цієї божественної субстанції. Гадаю, це йому сповна вдається!
«У ХОРОВІЙ ТВОРЧОСТІ ВАЛЕНТИН ВАСИЛЬОВИЧ ОСОБЛИВО ВСЕБІЧНО РОЗКРИВ СВІЙ ТАЛАНТ»
Микола ГОБДИЧ, художній керівник і диригент камерного хору «Київ»:
— Плідній творчій співпраці з Сильвестровим передував дуже складний і тривалий період «намацування» підходів до нього. Це тривало близько п’ять-шість років! Давно мріючи зробити серйозну програму з його хорової музики, я несподівано відкрив для себе, що композитор має в своєму портфелі зовсім мало саме хорових творів a cappella. Вирішив влаштувати справжню «облогу» Сильвестрова. Запросив Валентина Васильовича на прем’єру «Літургії» його колеги Мирослава Скорика. Концерт відбувся в Національній філармонії. Минули два дні, і пролунав дзвінок від Сильвестрова: «Знаєте, оці колони, ці люстри...
Якось воно не узгоджується між собою, не лягає на душу»... і поклав слухавку. Але я так просто здаватися не збирався, тому відправив йому партитуру додому разом із аудіозаписом. Відповіді довго не було, а потім пролунав дзвінок і схвильований голос Сильвестрова: «Весь час слухаю «Літургію» Скорика! Яка музика! Яка в ній глибина! У мене виникло бажання написати!» Уже за кілька днів Сильвестров створив «Літанію» і «Кредо». Поступово вималювалася вся літургія. Процес, який ніби відкрив нове дихання композитора — вже у сфері хорової, насамперед церковної музики, пішов дуже швидко. Нині ми з хором «Київ» записали два компакт-диски з хоровою музикою Валентина Васильовича, приступаємо до монтажу третього, майже завершили запис четвертого. І це — лише духовна музика!
Сильвестров — надзвичайно цікава людина. Він має величезну армію шанувальників (останні п’ять-шість років у нас не було жодного концерту за кордоном без його музики). Я вважаю, що саме в хоровій творчості Валентин Васильович особливо всебічно розкрив свій талант. Пишаюся, що всесвітньо відома німецька фірма «Ай-Сім» закупила в нас СD із музикою Сильвестрова. Єдине, про що мені вдалося домовитися з великими труднощами, — щоб на Україну обмеження не поширювалося. Правами володіє по всьому світу, крім України!
Весь свій багатющий досвід, набутий у фортепіанних і сольних вокальних творах — «Багателях», «Тихих піснях», йому вдалося перенести в хорову сферу! Сильвестров знайшов свій стиль. У нього надзвичайно гарні мелодії. І після кожного концертного виконання вони ще кілька годин живуть у тобі, ти їх мимоволі наспівуєш...
«ГУРУ В ЖИТТІ Й МУЗИЦІ»
Сергій ПІЛЮТІКОВ, композитор, художній керівник ансамблю сучасної музики «Рикошет», автор книжки бесід із В. В. Сильвестровим «Дочекатися музики» (видавництво «Дух і Літера»):
— Із Валентином Сильвестровим заочно познайомився давно. Я навчався в Харківській консерваторії і на той час не дуже вправно володів фортепіано, тому вибирав собі програму із творів мелодійних і красивих. І саме такі я відкрив для себе в Сильвестрова. Охоче виконуючи їх на концертах, діставав п’ятірки й підвищену стипендію. Уже після мого переїзду до Києва почалося наше тісне спілкування, і впродовж п’яти років ми хоча б раз на місяць влаштовуємо щось на зразок звіту. Він показує мені свої твори, я йому — власні. За чашкою чаю ми розмовляємо про музику, і для мене розкривається таємниці цього мистецтва й душі цієї визначної особистості.
Для мене Сильвестров став своєрідним гуру, причому не лише в музиці, а й узагалі в житті. Момент істини відбувся під час тривалих бесід із маестро. Він близький мені як колега, товариш, як людина оригінальної творчої вдачі. Валентин Васильович — дуже імпульсивна особистість, і в своїх музичних пріоритетах він гурман. Сам композитор говорить про це так: «Я оселяюся всередині певної музики і лише тоді можу відчути всю її глибину».
Коли якась музика чіпляє маестро за живе, він моментально змінює свій образ закритого, недосяжного до спілкування чоловіка й починає імпульсивно реагувати: розмахувати руками, хапати тебе за плечі тощо. Сильвестров — людина без маски, надзвичайно проста, демократична в побуті. У нього накопичилася ціла «колекція» спалених нанівець сковорідок... Маестро починає готувати сніданок: кидає на сковорідку якісь котлети або пельмені, вмикає вогонь. Аж раптом якась «бацила» встигає оселитися в його творчій уяві, і, щоб її позбутися, він поспішає до роялю... а на кухні — напівпожежа, завуглецьовані котлети й поповнення «пантеону» згорілого посуду. Ось вам і творче горіння у прямому й переносному сенсі слова!
Це людина метафоричного мислення, маестро часто наводить цитати відомих поетичних творів, відповідаючи так на запити моменту розмови, на життєво важливі питання. Музика говорить через його матеріальне втілення. Щодо свого творчого процесу, то сам маестро вважає, що він в цей час приймає своєрідні пологи... Це композитор, який перебуває в топ-десятці глибоко самобутніх композиторів світу, який знайшов свою неповторну мову музичного висловлювання. І важливо, що ця мова невидимими нитками пов’язана з усією попередньою історією музики.
Виконувати твори Сильвестрова — це велика насолода й водночас виснажлива праця. Зустріч із цією людиною вважаю для себе надзвичайним дарунком долі, котрий відчув миттєво після знайомства із ним і продовжую усвідомлювати повсякчас.
Наталія СЕМЕНЕНКО, музикознавець
«Днь» бажає Валентинові Васильовичу міцного здоров’я, довголіття, щедрого творчого ужинку, а головне — однодумців у мистецтві!
ДО РЕЧІ
Учора, в Міжнародний день музики (у рамках «КиївМузикФесту»), в залі Національної академії мистецтв України відбувся фортепіанний вечір під назвою «Вітрувіанська людина. 325:4=(75/130/50/70)». Відомий піаніст Євген Громов виконував твори Валентина Сильвестрова і його колег — класика Ігоря Стравінського й сучасників Євгена Станковича та Вікторії Польової.
Два ювілейні вечора також відбудуться в Національній філармонії України: 30 жовтня лунатимуть хорові твори Валентина Васильовича, а 31 жовтня Національний симфонічний оркестр України виконуватиме (диригент Володимир Сіренко та солістка Анна Савицька, скрипка) симфонію «Присвята» для скрипки з оркестром і Шоста симфонію В. Сильвестрова.
Автор: Олександр Щетинський
Диригенти: Микола Дядюра, Володимир Сіренко, Микола Гобдич
Композитори:Валентин Сильвестров
Концертна організація: Національна філармонія України
Концертний зал: Колонний зал ім. М.В. Лисенка Національної філармонії України
Конкурс (фестиваль): Міжнародний музичний фестиваль "Київ Музик Фест"
Джерело: Газета "День"
|